Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Воно моє, — сказав я. — Зі своїм майном я можу робити все, що захочу.

— Майно ще не твоє, — сказав він, — ще три місяці.

— То й що? — я махнув рукою. — Три місяці минуть швидко. Намисто в неї, і з ним нічого не станеться.

Він поглянув на мене.

— Я не впевнений, — сказав він.

Прихований зміст у його словах страшенно мене розлютив.

— Господи Боже, — мовив я. — Що ви хочете сказати? Що вона візьме й продасть те намисто?

Він відповів не одразу. Стояв та смикав свої вуса.

— Після поїздки в Ексетер, — сказав він, — я дізнався дещо нове про твою кузину Рейчел.

— Що ви, в біса, маєте на увазі? — вигукнув я.

Його очі майнули в бік дверей, потім знову на мене.

— Так сталося, що я зустрівся з кількома старими друзями, — сказав він, — людьми, яких ти не знаєш, вони багато подорожують. Вони зимували в Італії та Франції кілька років підряд. Здається, вони зустрічалися з твоєю кузиною Рейчел ще коли вона була одружена вперше, із Санґаллетті.

— І що?

— Вони обоє були людьми відомими. Безсоромним марнотратством, а також розбещеним способом життя. Дуель, на якій було вбито Санґаллетті, сталася через іншого чоловіка. Ці люди сказали, що коли дізналися про шлюб Емброуза Ешлі та графині Санґаллетті, були просто шоковані. Вони боялися, що вона за кілька місяців промотає весь його статок. На щастя, цього не сталося. Емброуз помер ще до того, як вона встигла все витратити. Вибач, Філіпе, але ці новини дуже мене стривожили.

Він продовжив походжати кімнатою.

— Я ніколи не подумав би, що ви так низько впадете і почнете дослухатися до байок мандрівників, — сказав я йому. — Що це за люди взагалі? Як сміють вони перетирати плітки десятирічної давнини? Перед кузиною Рейчел вони б не посміли їх повторити.

— Зараз це неважливо, — відповів він. — Зараз я переймаюся тими перлами. Вибач, та як твій опікун на майбутні три місяці, я мушу попросити тебе повернути намисто. Я поверну його в банк, до решти коштовностей.

Тепер настала моя черга крокувати кімнатою. Я насилу розумів, що роблю.

— Повернути намисто? — спитав я. — Та як, на Бога, я скажу їй це? Я подарував їй намисто сьогодні ввечері, це різдвяний подарунок. Я багато чого міг би зробити, та тільки не це.

— У такому разі я зроблю це за тебе, — відповів він.

Раптом я відчув ненависть до його впертого обличчя, його нерухомої пози, його безпристрасності до будь-яких почуттів.

— Щоб мені під землю провалитися, якщо дозволю вам це зробити, — сказав я йому.

Мені хотілося, щоб він зник. Хотілося, щоб він помер.

— Годі тобі, Філіпе, — сказав він, змінивши тон, — ти дуже молодий, дуже вразливий, і я можу зрозуміти, чому ти вирішив подарувати своїй кузині щось на знак поваги. Та сімейні коштовності — це дещо більше.

— Вона має на них право, — сказав я. — Господи, та хто ж ще має право носити ці коштовності, як не вона?

— Якби Емброуз був живий — так, — відповів він. — Та не тепер. Ці коштовності зберігаються для твоєї майбутньої дружини, Філіпе, на той день, коли ти одружишся. Ба більше. Це намисто особливе, і кілька старших орендарів, певно, не раз про це зауважували сьогодні за обідом. Ешлі, одружуючись, дають дружині надіти намисто в день весілля як єдину прикрасу. Це свого роду сімейний забобон, місцевому люду він дуже до вподоби, і, як я вже сказав, найстарші з них знають усю історію цього намиста. Дуже шкода, що така поведінка породжує безліч пліток. Я впевнений, враховуючи ситуацію, яка склалася, що місіс Ешлі — остання, кому зараз потрібні плітки.

— Люди сьогодні ввечері, — сказав я нетерпляче, — подумають, якщо, звісно, взагалі зможуть думати, що це намисто — власність кузини Рейчел. Я в житті своєму не чув такої дурниці, ніби вбрання може породити чутки.

— Це не моя справа, — сказав він, — та якщо поповзуть плітки, я, безсумнівно, почую про них перший. Єдине, на чому я мушу наполягти, Філіпе, так це те, щоб намисто повернули до банку. Ще не час його дарувати, і в будь-якому разі, ти не мав права йти до банку без мого дозволу та забирати його з сейфу. Повторюся, якщо ти не попросиш місіс Ешлі повернути його, це зроблю я.

У напруженій дискусії ми не почули шурхоту суконь на сходах. Тепер було вже надто пізно. Рейчел, а за нею й Луїза, стояли в проході.

Вона була там, повернувши голову до мого хрещеного батька, який стояв посеред вітальні навпроти мене.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — я не могла не почути вашої розмови. Прошу, не турбуйтеся так через мене. Дуже мило було з боку Філіпа дати мені надіти намисто на сьогоднішній вечір, а з вашого боку, містере Кендал, дуже правильно просити, щоб його повернули. Ось воно.

Вона підняла руки й розстебнула намисто.

— Ні, — вигукнув я, — нащо ви, на біса, це робите?

— Філіпе, прошу, — сказала вона.

Вона зняла намисто й віддала моєму хрещеному батькові. Йому вистачило такту здаватися присоромленим, та все ж на його обличчі читалося полегшення.

Я помітив, що Луїза дивиться на мене зі співчуттям. Я відвернувся.

— Дякую, місіс Ешлі, — сказав мій хрещений батько у своїй грубій манері. — Ви маєте розуміти, що це намисто — частина статку, що перебуває під опікою, і Філіп не мав права забирати його з банку. Це було безрозсудно й бездумно, та молоді люди вперті.

— Я чудово все розумію, — відповіла вона, — давайте більше не будемо про це говорити. Вам потрібна упаковка?

— Ні, дякую, — відказав він, — згодиться й мій носовичок.

Він дістав носовичок з нагрудної кишені і дуже обережно поклав у нього намисто.

— А тепер, — сказав він, — гадаю, нам із Луїзою час прощатися. Дякую за такий приємний та успішний обід, Філіпе, і щасливого вам обом Різдва.

Я не відповів. Вийшов у вестибюль, став біля парадних дверей і допоміг Луїзі сісти в карету, не сказавши й слова. Вона стиснула мою руку на знак симпатії, та я був надто схвильований, щоб відповісти. Мій хрещений батько сів поруч із нею, і вони поїхали.

Я повільно увійшов назад до вітальні. Рейчел стояла там, дивилася на вогонь. Без намиста її шия здавалася зовсім голою. Я стояв та спостерігав за нею без слів, сердитий та жалюгідний. Помітивши мене, вона простягнула руку, і я підійшов ближче. Моє серце оніміло від емоцій. Я почувався маленьким десятирічним хлоп’ям і готовий був