Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Боже! Яка ганьба! Я спалахнув і залився фарбою, як перезрілий помідор. Який сором!

– І що вона сказала?

— Що Ви — облудник, що Ви… і таке інше. Коротше, самі розбирайтеся!

Ну звичайно ж, я — облудник! Не прийшов на побачення. А сама?! Та вона хльосткіша за мене! Та вона… Втім, нащо ятрити рану. Кому доводити? Перед ким виправдовуватися? Перед Світланою? Гаразд, замнемо цю тему. Я вирішив змінити напрямок розмови.

— Світлано, а що тобі вдалося з'ясувати з приводу Ігоря Петровича?

— Ой, не хочу я більше цим займатися! — раптом спалахнула зазвичай спокійна дівчина. — Тільки сорому набралася! Самі, якщо треба, стежте за ким завгодно, а я не буду!

Після сперечань і відмовлень вдалося витягнути з неї ось що.

Світлана сиділа на посту, коли з ординаторської раптом вийшов заклопотаний Ігор Петрович і швидким кроком попрямував по коридору. Медсестра нашорошилася. Доктор посмикав ручки деяких дверей і заскочив до палати № 12а. Незабаром, вийшовши з неї, він попрямував в кінець коридору і зник там в службових приміщеннях. Світлана підібралася ближче, не наважуючись входити у середину. Але Ігор Петрович швидко вийшов і звідти та вже бігцем подався назад по коридору. Це було дуже підозріло. Пильна помічниця детектива пішла за ним, дотримуючись дистанції та конспірації. Підозрюваний вискочив з відділення і по сходинках побіг вниз. Та вона встигла помітити, що лікар сховався в кімнаті, розташованій в кінці коридору. Трохи повагавшися, вона вирішила до кінця з'ясувати ситуацію, але коли нарешті підійшла до таємного притулку, двері раптом відчинилися і звідти вийшов вже спокійний і задоволений доктор Прошин.

— Світлано?! Ти теж сюди?

І лише зараз вона зуміла розгледіти на дверях два великих нулі. Це був туалет.

Як я не прагнув стриматися, але сміх все одно вирвався назовні.

— Ага, Вам смішно, а мені і справді після цього захотілося туди! Ушелепалася за повною програмою.

Так, робота детектива — непроста річ. Я і сам в цьому зміг неодноразово переконатися.

Вранці наступного дня, йдучи на роботу, я відчував себе наче голий на площі. Зараз на п'ятихвилинці зберуться всі співробітники, буде там і старша медсестра, і Віка. Як поводитися? Що говорити?

«А чому, власне, повинен бентежитися я, а не навпаки? Адже через що весь цей гармидер зчинився? Хіба я у цьому винен?» — намагався я себе заспокоїти, але це вдавалося погано. Настрій був зовсім кепський.

Ігор вів п'ятихвилинку діловито, зі знанням справи. Було, правда, незвично бачити його в кріслі шефа, та він і сам, мабуть, відчував себе трохи незручно. Старша медсестра, як завжди, стояла з журналом біля дверей, але мені здалося, що в її позі вже не було колишньої упевненості, міцності, начебто в неї щось усередині тріснуло. А Віка, вочевидь, після безсонної ночі, сиділа змарніла, принишкла. Я мимоволі стежив за нею краєчком ока. Але вона так і не глянула жодного разу в мій бік. Цікаво, хто на кого повинен ображатися?

Доповідала Надія Миколаївна. Все було, як і раніше: когось поклали, комусь було погано, когось виписували. Життя у відділенні продовжувалося, але відчувалася якась напруженість, недомовленість. І коли в кінці зборів Ігор Петрович попросив усіх ще ненадовго затриматися, оскільки зараз підійде слідчий, аби поговорити з приводу зникнення шефа, стало зрозуміло, що всіх більш за все хвилювало зараз саме це питання.

Касьянов був точний: підійшов на восьму тридцать, як, напевно, і було домовлено з Ігорем Петровичем. Доктор пересів на своє звичне місце, поступившись кріслом слідчому. Капітан по-хазяйськи вмостився в нім, розкрив свою теку, дістав листи паперу, розклав на столі.

Усі напружено чекали.

— Ось знову з вами зустрічаємося, — нарешті виголосив міліціонер, звертаючись до присутніх, ніби вчитель до недбайливих учнів, які, не дивлячись на його вмовляння, продовжували бешкетувати. — Тепер уже злочин скоєний проти вашого завідувача, Віктора Тихоновича. Слідство звертається до вас за допомогою: у кого є якісь припущення, підозри, факти з приводу його зникнення, прошу повідомити мене. Тим паче, що останній раз вашого керівника бачили саме на роботі.

Усі мовчали.

— Сміливіше, товариші, — намагався розворушити колектив слідчий.

— А що Ви самі можете повідомити нам у цій справі? — запитала раптом Риндіна, і всі, наче від поштовху, разом загомоніли.

— Так, справді, що зробила міліція? Поліну Аркадіївну ще місяць тому зарізали, а вбивцю й досі не знайшли!

– І бабу Фросю в під'їзді вбили — теж ніякого результату. Тепер ось — Віктор Тихонович!

— Скоро всіх нас повбивають, а міліція проситиме допомоги!

Касьянов незворушно витримав цей потік обурення і, діждавшись тиші, спокійно повідомив:

— У справі медсестри Коритіної ведеться слідство. Відпрацьовуються різні версії. Думаю, що скоро будуть конкретні результати. А заздалегідь — нічого розголошувати не маю права. Що стосується санітарки Дорохової Єфросинії Василівни, то факт насильницької смерті не підтвердився. Ось висновок судмедекспертизи, — він узяв із теки папірець. — Вона померла від… — слідчий по складах прочитав важкі для нього слова, — від «ге — мо — ра — гічного ін — сульту». Вам, медикам, видніше, що це таке.

Він обвів поглядом працівників відділення, що примовкли.

— Добре, я зараз у насамперед поспілкуюся з тими, хто працював у нічну зміну, щоб їх відпустити відпочивати, а потім уже з рештою працівників. Ігорю Петровичу, Ви не заперечуєте, якщо я скористаюся цим кабінетом?

Ігор Петрович