Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— Ні, Михайлівно, у мене до Вас серйозна розмова.

— Що, знову когось убили?

— Ще ні, але можуть.

— О Господи! Врятуй і помилуй!

— Михайлівно! Слухайте мене уважно. Обстановка напружена. Мені, можливо, терміново доведеться виїхати, але про це не повинен знати ніхто. Тому до мене нікого не впускати! Мене просто немає! А де я? Ви не знаєте. Зрозуміли?

— Зрозуміла, — серйозно-переляканим голосом відповіла моя спільниця.

— Якщо раптом мене… тобто, я остаточно виїду, то передасте цей конверт у міліцію, слідчому Касьянову. Добре?

Михайлівна тремтячими руками взяла паперовий пакет і запитала:

— А як я дізнаюся, виїхали Ви чи ні?

— Дізнаєтеся. Про це всі дізнаються. Або ж я сам заберу у Вас цей конверт. А поки що заховайте його гарненько.

Жінка відверто захвилювалася, озирнулася на всі боки і сунула було конверт за звичкою в найнадійніше місце — собі за пазуху, але вчасно схаменулася і поклала його в сумку.

— Добраніч, Михайлівно.

— Добраніч, — відповіла вахтерка, і я зрозумів, що безсонна ніч їй гарантована.

Не знаю, як вахтерка, але я в цю ніч точно не стулив очей.

Задрімав я під ранок, і приснився мені сон: на зеленій галявині просто неба стоїть декілька лікарняних ліжок, а на них на білих простирадлах, у білому одязі лежать наші бабульки. Біля кожного ліжка прилаштовані штативи з крапельницями, якісь прилади, дроти, трубки. І коло них, спиною до мене, немов велика чорна птиця, метушиться лікар у розкритому чорному халаті. То до однієї підскочить — затягне на горлі дроти, то іншу обмотає трубками з-під крапельниці, то відключить важливий прилад у третьої… Хворі сахаються в мовчазному переляці й дивляться з благанням на мене. В одній із хворих я упізнаю Пономаренко Віру Сергіївну — першу жертву за моєї пам'яті в ланцюзі лікарняних злочинів. Її горло туго перетягнуте трубками з-під крапельниці, обличчя багряно-синюшне з витріщеними очима. Вона говорить здивованим голосом: «Щось мені від цього лікування стає гірше!».

Я кидаюся до них на допомогу. Поряд зі мною раптом з'являється Віка. Ми розплутуємо тугі вузли, але їх знову зав'язує чорний доктор. Я намагаюся заглянути йому в обличчя, але воно закрите чорною маскою. Я хочу попросити Вікторію допомогти мені викрити його, але її поруч уже немає. Я шукаю її поглядом — і раптом бачу свою помічницю вдалині. Вона стоїть з Ігорем Петровичем, і він її… цілує! Я мчуся до них, вириваю свою дівчину з чужих обіймів — і ми тікаємо з нею. Нас переслідують важкі кроки і чорна тінь чорного халата. Ми заскакуємо в нашу лікарню, забігаємо у відділення і мчимося порожнім коридором. Усі двері зачинено, і ми відчайдушно намагаємося де-небудь сховатися. Нарешті — о, диво! — я бачу, що двері однієї кімнати відчинені! Це палата № 12а. Ми заскакуємо в неї і замикаємось там. На ліжку, накритий чорним халатом, лежить (як я здогадуюся) чийсь труп. Ми з Вікою міцно притискаємося один до одного, вслухаючись у тупіт, що наближається. Кроки зупиняються біля наших дверей. І лунає стук у двері.

— Відчини! Я знаю, ти тут! Відчини!

Я відкриваю… очі. Фу! Це лише сон. Але у двері дійсно стукають, і я чую голос Ігоря:

— Василю Васильовичу, відкрий!

Я полегшено встаю з ліжка і відмикаю замок.

— Ну ти й соня! Вже хвилин десять стукаю. Не можу добудитися, — замість вітання говорить мені Ігор, і раптом його погляд зупиняється на валізі. — Що це за новини? Команди панікувати не було, — він здивовано втупився у мене.

Я мовчки побрів до свого притулку й улігся в ліжко.

— Так, вставай! Досить сачкувати. Пора на роботу.

— Нікуди я не піду, — бурчу я, не дивлячись на Ігоря, — я від'їжджаю.

— Куди — «від'їжджаю»? А працювати хто буде?

— Не знаю, хто хоче, той хай і працює. А мене Віктор Тихонович вигнав.

— Ось із цього приводу я і прийшов. Шеф пропав.

— Як пропав?! — від здивування я сів на ліжку і витріщився на Ігоря.

— Так. Зник. Незабаром після розмови з тобою кудись поїхав і більше не з'являвся.

— А може, він десь на дачі? — несміливо висловив я припущення.

— На якій дачі? Дружина заяву в міліцію подала.

— Яку заяву?

— Про зникнення чоловіка.

Вербовий дав мені ще декілька секунд на засвоєння інформації і рішуче заявив:

— Коротше. Я зараз виконую обов'язки завідувача, працювати у відділенні нікому. Отже, даю тобі на збори п'ятнадцять хвилин — і миттю у відділення! Добре?

Я кивнув:

— Добре.

— Нумо, не затримуйся!

Оце так новини! Значить, все-таки шеф! Злякався, що я розповім слідчому — і змився. От підла душа! Що ж робити далі? Повідомити все Касьянову? А навіщо? Я знайшов убивцю і, скажімо так, усунув його від подальших злочинів. Це головне. Своє завдання я виконав, а решта — проблеми нашої доблесної міліції. А може, все-таки допомогти слідству? А які у мене докази? За руку я його не зловив, на місці злочину, так би мовити, не застав. Касьянов, звичайно ж, скаже, що це плід мого збудженого комплексу неповноцінності. Або