Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

— А, нормально. Це я тебе сюди доставив.

— А вахтерка нічого не говорила?

— Запитала, що це з тобою? Я сказав, що у головлікаря був день народження, і ти там був тамадою.

Від спогадів про вчорашні й сьогоднішні події мені стало погано, я обхопив похнюплену голову руками.

— Та не переживай ти так, з ким не буває! Просто ти без тренування і не розрахував трохи. Завтра на це все ти дивитимешся по-іншому, повір мені.

— Та ти не знаєш головного! — вигукнув я. — Мене з роботи вигнали!

— Як вигнали? Хто вигнав?

— Завідувач.

— Коли?

— Сьогодні. Я на роботу проспав, а він просік, що я з похмілля, накричав на мене, він останнім часом узагалі скажений якийсь. Та ще накрутив мені вуха, як хлопчику! Ну я і наговорив йому всякої всячини, що про нього думав.

— Оце так справи, — Вадим був збентежений. — І що ж ти тепер маєш намір робити?

— А що робити? Завтра піду до головного, напишу заяву. Все одно мені назад дороги у відділення немає.

— Почекай, навіщо ж так відразу? Може, все ще якось владнається?

— Не хочу! — рішуче сказав я, пригадавши про Віку. — Поїду додому. Не можу тут залишатися.

— Тебе не відпустять, ти — молодий фахівець.

— Відпустять. Я з батьком перебалакаю, думаю, він улагодить.

— Ну дивися, як знаєш. Можливо, ти й правий. А Шерстюк, звичайно, негарно вчинив. Та хіба можна так? Людина лише почала працювати — і відразу виганяти. Та й тріпати вуха — це не солідно! Гаразд, поживемо — побачимо. Ранок мудріший від вечора. Давай ще по склянці, та я піду. Мені сьогодні в ніч, треба підготуватися.

Запевнивши мене наостанок, що все буде добре, Вадим пішов. А мені після спілкування з ним стало легко на душі. Та й фізично теж. Але все одно голова «не варила»: тверезо оцінити ситуацію і продумати план наступних дій я не міг, і тому, подумки погодившись з Циркулем, що вранці буде видніше, я знову занурився у рятівний сон.

Ну, от і все. Закінчилася моя лікарська епопея в цьому місті. Досить — налікарювався. Та й скільки я тут пропрацював? Дуже мало. А такого накрутив, наколобродив. І напереживався, намучився. Таку дівчину полюбив! Думав, чисту, невинну, а вона — ех! Та й Ігор виявився дворушником! Так у нього все ладно виходить на людях, а сам нишком…

Так думав я, лежачи на ліжку у себе в кімнаті наступного ранку. Мене трохи попустило, але все одно було кепсько — навалилася депресія. Почалися гризота і самокатування.

— Ні, досить! З цим треба закінчувати! А то затіяв розслідування детективної історії, підозрюю всіх і всякого в брудних справах. А сам? Чим я кращий за них? Вбивцю я так і не знайшов. Хоча вчора й звинуватив у цьому свого завідувача. А він, може, зовсім і не винен. А якщо винен? Якщо я влучив у десятку?

Від цієї думки я навіть сів на ліжку. А що, коли це дійсно він? Що тоді? Адже як тільки я виходив на слід конкретного виконавця — наставала смерть останнього. А це значить, що наступною жертвою можу бути… я. Боже! Як же я про це відразу не подумав?! Треба ужити термінових заходів безпеки! А яких? Бігти по допомогу до Касьянова? Прямо у в'язницю? Ні, треба замкнутися і нікого до себе не пускати. Вахтерку попередити, що мене ні для кого немає! Інакше вона стане співучасницею вбивства. Але він, вбивця, може в обхід вахтерки залізти у вікно. Я поглянув у той бік і жахнувся — я спав з відкритою кватиркою! Негайно її зачинивши і засмикнувши штори, я знервовано заходив по кімнаті. Якщо в цю ніч я залишився живий, це ще нічого не значить. Звичайно ж, день вбивства призначений на сьогодні! Треба негайно звідси виїжджати! Може, він стежить за мною, і як тільки я вийду… Ні, потрібно залишатися на місці: принаймні тут люди. Необхідно почекати деякий час. Але про всяк випадок слід все ж написати… заповіт? Ні, листа, в якому все розповісти… Кому? Слідчому Касьянову. Якщо мене… Або зі мною щось… Потім цей лист можна буде знищити, за щасливого результату подій. Але підстрахуватися все ж таки не завадить. А де залишити? У кімнаті не можна, саме тут і шукатиме вбивця. Віддам Михайлівні, вона збереже!

Кінець дня я провів у клопотах зі складання до валізи свого збіжжя і в сумнівах та муках зі складання звіту про роботу своєї слідчої групи. Вийшло досить-таки багатенько, декілька листів. Я поклав їх у великий конверт, заклеїв і написав: «Слідчому Касьянову. Цілком таємно. Розкрити після моєї…», — я задумався. Потім закреслив «моєї» і дописав «мого від'їзду». Так буде багатозначніше і не дуже підозріло.

Михайлівна сьогодні заступала в ніч, тому після восьмої вечора я, дотримуючись усіх правил конспірації, спустився вниз. Вахтерка сиділа за столом і в'язала чергові шкарпетки своїм незліченним онукам.

Я привітався.

— Доброго здоров'ячка Вам, Василю Васильовичу, — добродушно відгукнулася дбайлива бабуся. — Хочете зателефонувати?