Контрольний укол - Іван Іванович Дубінін

Надія Миколаївна — бліда, збуджена — дуже емоційно доповідала йому про надзвичайний випадок, що стався цієї ночі у відділенні. Вони, захоплені бесідою, лише кивками відповіли на моє вітання і продовжували обговорювати животрепетну тему. Я, поступово вникаючи в суть розмови, довідався страшну новину. Риндіна випадково застала Вікторію за тим, що та вводила тяжкохворій якийсь розчин у вену. Хвора померла. Поки лікарка намагалася врятувати хвору, злочинна медсестра зникла. Потім Надія Миколаївна ще не раз переказувала цю історію з усіма подробицями. А було це так.

У ніч з Надією Миколаївною працювали дві медсестри — Наталія з Вікторією — і санітарка Марія Степанівна. Чергування як чергування: лікарка зробила обхід палат, проглянула історії хвороб, підкоригувала призначення деяким хворим. Усе було відносно спокійно. І раптом — наче грім з ясного неба — жінці в палаті № 6 (яку, до речі, обслуговувала Вікторія) стало погано — вона знепритомніла. Її терміново транспортували в палату № 12а і почали там проводити інтенсивну терапію. Вікторія теж активно брала участь у наданні допомоги. Хвора прийшла до тями, самопочуття її покращилось. Надія Миколаївна ще кілька разів оглядала важкохвору, але стан її вже не викликав побоювань. Невдовзі хвора заснула. Лікарка й сама прилягла відпочити в ординаторській, але вночі вирішила ще раз поглянути на хвору. Яким же було її здивування, коли вона застала в палаті медсестру, яка щось ввела жінці й іще тримала в руках порожній шприц. Але ін'єкцій на ніч доктор не призначала!

— Що ти тут робиш?! — вигукнула Надія Миколаївна.

Вікторія перелякано скрикнула і заклякла у жаху.

Риндіна підскочила до хворої, відштовхнувши медсестру. Та дихання в тієї вже не було, пульс на сонних артеріях не промацувався. Хвора була мертвою. Реанімаційні заходи ефекту не дали.

Медсестра, що прийшла до тями після заціпеніння, намагалася бігти, але лікарка схопила її. Вікторія приловчилася і так відштовхнула Надію Миколаївну, що та, не втримавшись, впала і сильно вдарилася головою. А сама ж Вікторія негайно щезла. На шум прибігла Наталія і допомогла Риндіній піднятися. Потім з санітаркою Степанівною вони шукали втікачку, але злодійки й слід прохолов. Надія Миколаївна наївно вважала, що шкідниця сама незабаром з'явиться і пояснить свою поведінку, та її сподівання були марними.

Я був шокований! Такого я не міг собі навіть уявити! Моя Вікторія, яку я любив, якій беззастережно довіряв, і яка допомагала мені шукати злочинців, сама є їх співучасницею!? Це не вкладалося у голові. Моя свідомість наче роздвоїлася, і наступні події я сприймав ніби збоку. Немов це був якийсь страшний сон, за яким я тільки спостерігав, хоча й брав участь у нім, але мої відчуття, що притупилися, ніяк на це не реагували.

Проте життя продовжувало дивувати сюрпризами і додавати нюансів до цієї заплутаної історії.

Я сидів в ординаторській, коли в двері постукали. Заглянула Світлана.

— Василю Васильовичу, тут до Вас… — вона зам'ялася і замовкла. Потім відсторонилася, а до кімнати увійшла незнайома літня жінка. Хоча щось невловимо знайоме було в її постаті.

Вона уважно, навіть вивчаючи, поглянула на мене і привіталася.

— Здрастуйте, Василю Васильовичу.

— Добридень. Ви до мене? Проходьте, будь ласка. Сідайте.

Світлана, вирішивши, що її місія виконана, пішла.

Жіночка була хоча й огрядна, але якась уся змарніла. Вона перевальцем підійшла до дивану і громіздко всілася на нього.

Відвідувачка мовчала, і в кабінеті повисла обтяжлива пауза.

— Я- Вікина бабуся, Ганна Петрівна, — нарешті сказала вона.

У мене обірвалося серце.

Вона посиділа ще мовчки, і раптом її суворе обличчя скривилося.

— Де ж наша Вікуля? — заплакала жінка.

Я кинувся її втішати.

— Неправду про неї говорять! Неправду! — схлипувала бабуся. — Не могла вона такого зробити, ні! Віка не така. Вона врятувати хотіла, допомогти. А лікарка, напевно, не так зрозуміла, накричала на неї. Ось дівчинка й образилася. Вона у нас з дитинства така — не виносить кривди, — трохи заспокоївшись, розповідала Ганна Петрівна. — Пам'ятаю, напустує дівча, я її налаю, а вона губки надує, засопе і втече абикуди, сховається. До вечора не докличешся. Голодна, холодна, а гордістю своєю не поступиться… Ми вже всіх родичів обдзвонили, — знову хлипнула бабуся, — ніде її немає.

Вона витиралася хусткою, а я співчував їй мовчки. Відчуття жалості й любові до Віки знову опанували мене. Я вже не сердився на неї.

— А через що ви посварилися? — раптом запитала Ганна Петрівна.

Ох, уже ці бабусі! В курсі всіх справ своїх онучок.

— Та ми, власне кажучи, і не сварилися.

— Вона Вас того вечора чекала, наряджалася все. Пурхала, наче та пташка! Потім хвилювалася, що Ви не прийшли, чи не сталося чого? А наступного дня лист якийсь отримала. Зовсім засмутилася.

— Який лист? — насторожився я.

— А не від Вас то хіба? Щільний такий. Я його сама зі скриньки вийняла. Він мені ще тоді дивним здався. Без зворотньої адреси. І печатки на ньому не було. Ну, штампу поштового. А потім, коли Віка пропала, я намагалася відшукати його. Ніде немає. Або з собою взяла, або знищила.

Прихід Вікиної бабусі і заспокоїв, і стривожив мене одночасно. У Ганні Петрівні я впізнавав знайомі і такі милі мені Вікині риси. Ми були стурбовані долею дорогої нам людини і мимоволі зблизилися.

Мені не давав спокою цей дивний лист… Хто і навіщо його надіслав? І що було в ньому? Ні, не так все просто. Це навіть дуже підозріло.