Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

— Перевір, будь ласка, о котрій відправляється найближчий потяг з Івано-Франківська до Києва!

— Ти впевнена? — Назар здивовано підняв брови.

— Маєш інші варіанти? — знизала плечима Тіна і натисла на газ.

— Через півтори години потяг. Ми не встигнемо. Можливо, він зовсім не там, тільки час втратимо. — Назара однією рукою тримався за ручку на стелі авто, а іншою – притримував Бонбона. Тіна набирала швидкість і зосереджено дивилась на звивисту дорогу. Коли ж вони вже виїхали на трасу, дівчина розповіла Назару, що згадала, як Федько питав у неї, як вона приїхала з Києва. Ще тоді, в одну з їхніх перших зустрічей, на кухні після сніданку.

— І що ж ти відповіла?

— Що їхала потягом через Івано-Франківськ! От що! — Тіна пішла на обгін чергової машини.

— Так, Федя марив військовою підготовкою, щоб бути, як батько. Але я не думав, що його наміри їхати до столиці настільки серйозні… — Назар зітхнув, зосередивши погляд на лінії горизонту.

— Хлопець сам нам все розповів, проблема лиш у тому, що ми не почули, — Тіна не відривала рук від керма, тому попросила Назара набрати кількох її співробітників і передати певні вказівки. Вони приїхали на вокзал за п’ятнадцять хвилин до відправлення потяга.

— Я з Бонбоном піду у приміщення вокзалу, а краще ти обійди вагони. — Тіна уважно вивчала табло прибуття потягів. — Посадку вже оголосили, друга платформа.

 Назар кивнув і побіг у бік колій, а Тіна попрямувала до важких вхідних дверей залізничного вокзалу. Приміщення було майже порожнім. Всі пасажири вже вийшли на перон і лише кілька відвідувачів стояли біля першого і четвертого вікон каси. Тіна пішла на другий поверх, а Бонбон на повідці ліниво подріботів за нею. Однак і там дівчина не знайшла Федька споміж пасажирів, що очікували посадки на інші рейси. Тіна вже зібралась спуститись, щоб допомогти Назару шукати племінника у вагонах потягу, однак Бонбон потягнув повідець в інший бік.

— Ти чого, пішли на вулицю! Гуляти! Пішли гуляти! — дівчина спочатку спробувала розвернути пса силою, однак помітила, що за масивною класичною колоною в кінці зали ще було кілька місць для пасажирів, які вона спершу не помітила. Тіна слухняно пішла за Бонбоном і, коли наблизилась до  колони, то зрозуміла, що за нею спить ніхто інший, як Федько. Хлопець обіперся на свою сумку, його рот був трохи привідкритий і він важко дихав. Тіна обережно сіла поряд і доторкнулась до плеча юнака.

— Федю, прокидайся. Вставай, а то запізнишся на свій потяг, — тихо промовила Тіна і хлопець одразу розплющив очі. Він розгублено поглянув на Тіну, а тоді на свій годинник. Потім Федько схопився на ноги і почав роззиратись навсібіч.

— Що Ви тут робите? Дядько з Вами? — стурбовано заговорив він.

— Так, він перевіряє вагони, — спокійно відповіла Тіна.

— Байдуже, вам все одно мене не спинити. Дякую, що розбудили, — Федько накинув на плече сумку і розвернувся до виходу.

— Стривай! Потяг рушає через дванадцять хвилин. Дай мені хоча б п’ять, а потім можеш спокійно їхати до Києва. Я не скажу Назару, що тебе бачила. Запевню його, що ми помилились, приїхавши сюди.

 Федько спинився і уважно поглянув на Тіну. Вона продовжила говорити, коли впевнилась, що хлопець її дійсно слухає.

— Як ти думаєш, твій батько любив Назара? — Тіна не була впевнена, що саме потрібно казати, аби спинити бунтівного підлітка, тому просто довірилась своїй інтуїції.

— Що за тупе питання? Звісно, вони ж були братам! — Федько схрестив руки на грудях.

— А тебе твій батько любив, як ти думаєш? — Тіна відчувала, що йде краєм леза і зачіпає найболючішу тему для хлопця.

— Ну так, і що з того? — Федько стишив голос і відвів погляд у сторону. Йому не хотілося обговорювати особисте з мало знайомою людиною.

— Нічого, — із вдаваною байдужістю відповіла Тіна. — Просто подумала, що якби він був зараз із нами… — вона бачила, як червоніють очі у хлопця, однак вирішила закінчити почате. — Якби твій батько був живим, як би він сприйняв те, що дві найдорожчі йому людини роблять одне одному боляче. Я думаю, він би через це дуже страждав, — запанувала тиша. Тіна помітила, як Федько спробував непомітно змахнути зі щоки сльозу рукавом куртки. Їй було прикро через те, що довелося зробити так боляче цьому юнаку своїми словами і все марно. Федько продовжував мовчати і лише вкотре поглянув на годинник. Тіна зітхнула. — Можеш йти. Угода є угода.

 Хлопець кивнув, розвернувся і попрямував до виходу. Ще була надія на те, що Федько на пероні чи в одному з вагонів потяга випадково наштовхнеться на Назара. Тіна сиділа у залі очікування з Бонбоном на руках і уважно слідкувала за стрілкою годинника, рахуючи хвилини до відправлення потяга. Коли диспетчер сповістив у гучномовець, що поїзд номер сто тридцять п'ять сполученням Івано-Франківськ – Київ рушає з другої платформи, у Тіни задзвонив телефон. То був Назар, дівчина швидко підняла слухавку і запитала:

— Ну що там?

— Нічого, — приглушеним голосом відповів чоловік. — А в тебе?

— Теж нічого, — Тіна зітхнула.

— Тоді чекаю тебе біля кас на першому поверсі, — сказав Назар і відключився.

 Тіні дуже кортіло розповісти йому, що вона бачила Федька і не помилилась, коли запропонувала їхати аж так далеко. Однак дівчина заборонила собі це робити. Вони мовчки пішли на стоянку до авто. Назар ледь волочив ноги. Тіна була впевнена, що чоловік оббігав усі вагони і, можливо, не один раз. Її серце стислось від того, наскільки розбитий він мав вигляд. Раптом Назар спинився і взяв Тіну за руку, а іншою показав у бік їхньої машини. Біля неї стояв із сумкою на плечі Федько. Дівчина поплескала Назара по спині і сказала:

— Йди до нього! Я почекаю тут.

 Чоловіки певний час розмовляли. Федько ніяково переминався із ноги на ногу і весь час дивився на свої кросівки. Назар поводився спокійно, щось розповідав хлопцю і тримав його за плече. Коли вони обійнялись, Тіна вирішила, що вже може підійти. Вона привіталась із Федьком так, ніби вони до того не бачились, а хлопець неочікувано потягнувся до неї, щоб обійняти.