Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

— Ти мені не батько! — вхідні двері відчинились з такою силою, ніби їх хтось вибив ногою. На ґанок вилетів Федько, на ходу натягуючи на себе куртку, і покрокував вглиб лісу.

— Ану, стій, — Назар вибіг за хлопцем у майці і спортивних штанях. — Стій, ми не договорили!

— Досить мене няньчити, — пролунав здалеку крик Федька. — Я сам знаю, що мені треба. Відчепись!

 Тіна відчула, як біля її ноги почав тертись наляканий Бонбон. Він дуже не любив голосних звуків, а особливо, коли хтось лаявся. Тіна присіла навколішки, аби трохи заспокоїти пса.

— Гаразд, малий, пішли додому, — ніжно промовила до нього Тіна. — Думаю, Назару сьогодні не до нас.

 Тіну дуже збентежила побачена сцена. Ні в кого з її друзів та близьких знайомих не було дітей, тим паче підлітків, і дівчина навіть уявити собі не могла, як правильно спілкуватись із цими «прибульцями». Вона подумки поспівчувала Назару і у пригніченому настрої попленталась назад додому.

***

 У понеділок Тіна приїхала на роботу раніше за всіх. Ігор не збрехав, було видно, що частину її завдань таки виконано. Багато товару промарковано і розкладено по секціях на складі, більша частина речей  вже висіла на вішаках за схемою, яку Тіна лишила своїм співробітникам. Однак на землі ще стояло безліч коробок, на робочому місці касира був повний безлад, частину цінників встановили не правильно, за рекламні банери ніхто навіть ще й не брався. Тіна засучила рукава: «Все не настільки катастрофічно жахливо, як я думала, а просто дуже погано». На щастя, весь персонал лишився і Тіні потрібно було найняти ще трьох співробітників їм на заміну. Першим ділом вона відкрила папку з отриманими раніше резюме і почала обдзвонювати абсолютно кожного претендента по черзі. Весь день Тіна крутилась, мов білка в колесі, бігаючи між своїм кабінетом, де проводила співбесіди і торговою залою. Дівчина навіть не могла згадати, чи ходила на обід. «Не важливо» – подумала Тіна, коли нарешті потрапила додому близько десятої вечора і нафарбованим обличчям бухнулась прямісінько у свою подушку. «Я не голодна». Це була остання думка перед тим, як Тіна міцно заснула.

 О сьомій ранку задеренчав ненависний будильник. Тіна з просоння потерла очі і побачила на своїх пальцях чорні сліди від туші. Дівчина зітхнула і пішла одразу в душ. На неї, вочевидь, сьогодні чекав не легший день, ніж вчора. Тіна довго стояла під потоком гарячої води і налаштовувалась на роботу. Коли ж вона, вся червона, як рак, прийшла на кухню, то з гіркотою зауважила, що часу на сніданок не лишилось. Все, що вона встигала: висушити волосся, вдягнутись нашвидкуруч та вивести Бонбона на п’ятихвилинну прогулянку. Пролунав стукіт у двері. Тіна визирнула у вікно і побачила Назара. Вона поправила рушник на грудях, поплескала себе по щоках, аби вони менше пекли після гарячої води, та розпустила скручене у безладну гульку мокре волосся. Коли Назар зайшов, дівчина помітила, що він геть блідий і навіть на неї не дивиться.

—  Що трапилось?

— Федько, — Назар роззирнувся навкруги, ніби когось шукав. — Він сьогодні вранці зник. Я зателефонував у поліцію, сказали зачекати до вечора.

— Зник? — Тіна здивувалась, однак пригадала сварку Назара з племінником напередодні і подумки погодилась, що таке могло трапитись. — Ти впевнений?

— Я думаю, він втік із дому. Від мене. — Назар нервово м’яв у руках шапку. — То ти його не бачила?

— Ні, але стривай. Сьогодні ж вівторок. Може він просто раніше пішов у школу?

 Назар, що вже збирався йти, відмахнувся:

— Ні, він лишив свій портфель і всі шкільні речі, а натомість забрав зубну щітку, білизну, одяг і дорожню сумку. Я зайшов у кімнату, щоб його розбудити, близько шостої. Федька в ліжку вже не було. Він точно втік, однак поліція не хоче до вечора за це братись, тож я сам почав пошук. Вже обійшов усіх сусідів, ти остання.

— І хтось щось бачив?

— Ніхто, нічого. Запиши мій номер телефону на всяк випадок.

 Тіні було нестерпно бачити Назара таким: розгубленим, вразливим, засмученим. Вона поглянула на годинник, зітхнула і сказала:

— Виведи, будь ласка, Бонбона на кілька хвилин. Я швидко одягнусь і поїдемо шукати разом. — Вони з Назаром нарешті зустрілись поглядами. Однак у його очах Тіна не побачила вдячності за підтримку чи готовності до дій. Ні, там був лише сором. Назару було дуже важко прийняти те, що він не впорався з Федьком, що він поганий опікун, не здатний замінити племіннику батька. Назар, вочевидь, кожну секунду картав себе за те, що Федько втік, і малював у своїй уяві найжахливіші картини того, що могло статися з хлопцем. Чоловік стримано кивнув Тіні, покликав Бонбона і вийшов. Дівчина побігла одягатись, паралельно прокручуючи в голові всі варіанти, де б міг бути Федько. У когось із друзів? Тоді навіщо тікати так рано? Всі його родичі жили у цьому селі і Назар, напевно, їх вже обдзвонив. «Думай, Тіно, думай». Коли вона натягала утеплені лосини на ще вологе тіло, то втратила рівновагу і гепнулась на матрац. «Як би ж то можна було залізти тим підліткам у голову!». На столику біля ліжка завібрував телефон: дзвонили з роботи. «Потім наберу!». Коли Тіна тягнулася до слухавки, щоб збити виклик, то помітила під нічником краєчок старого квитка на потяг Київ – Івано-Франківськ, який забула викинути. «Точно! Це воно!». Тіна накинула светр, курточку і вдягла шапку на вологе волосся. Вона вибігла у двір і гукнула Назару:

— Застрибуй у машину, треба їхати! — Тіна перевірила, чи достатньо пального і завела двигун. Назар взяв Бонбона на руки і розгублено чухав потилицю, не рушивши з місця. — Сідай! Я думаю, в нас дуже мало часу!

— Для чого? Куди їхати?

— Сідай! Зараз все поясню! — Тіна вже тримала ногу над педаллю газу.

— А Бонбона куди? — Назар спочатку зробив крок у сторону машини, а потім розвернувся до будинку і так кілька разів.

— Беремо з собою! Він чудовий психолог, але може трохи зіпсувати повітря в машині, — після Тіниних слів Назар вперше за сьогодні усміхнувся і сів поряд із нею на переднє сидіння. Тіна тицьнула йому в руки свій телефон: