Хижа - Вільям Пол Янг

— Складно тобі дивитися на мене, — пролунав голос Сарайю, — як і на Тата. Але коли твій розум звикне до змін, стане простіше.

Мак не зрушив з місця, проте хижа зникла, не стало ні причалу, ні майстерні. Натомість він стояв на верхівці невеличкого пагорба під сяючим, хоча й безмісячним небом. Він спостерігав, як пересуваються зорі, не поспішаючи, а навпаки — плавно й розважно, ніби їхнім рухом керували відомі небесні диригенти.

Час від часу, як за наказом, злива комет і метеоритів виливалася на зоряні ряди, додаючи варіацій до їхнього повільного танцю. Згодом Мак побачив, як окремі зірки збільшуються і змінюють барву, здавалося, вони перетворюються на нові світила чи на білих карликів. Ніби сам час став динамічним і мінливим, прикрасивши, на перший погляд, хаотичну, насправді ж ретельно продуману небесну виставу.

Мак поглянув на Сарайю, яка досі стояла поруч. Хоча дивитися безпосередньо на неї було надзвичайно складно, він-таки зміг розрізнити симетрію візерунків й кольорів її світлового вбрання. Створювалося враження, що її одяг був пошитий із крихітних діамантів, рубінів і сапфірів найрізноманітніших кольорів, що переливалися хвилями, а потім розсипалися дрібними бризками.

— Яке все дивовижне! — прошепотів Мак, захоплений святістю й величчю всього, що бачив.

— Так, — із середини світла знову пролунав голос Сарайю. – А тепер, Маккензі, озирнися навколо.

Коли Мак кинув погляд убік, у нього захопило подих. Навіть у непроглядній темряві ночі все виокремлювалося світловими гало, сяяло різноманітними відтінками кольорів. Ліс палахкотів барвистими вогнями, та це, однак, не заважало чітко бачити кожне дерево, кожну гілку й листочок. Пташки й кажани, літаючи чи наздоганяючи одне одного, залишали по собі кольоровий вогняний слід. Віддалік він міг бачити вишикувану армію Творіння: олень, ведмідь, гірський баран стояли на узліссі, видра й бобер плескалися в озері — усі тварини мінилися неповторними барвами. Безліч крихітних істот шастало туди-сюди, своїм життям відображаючи вічну славу.

До поверхні озера стрімко кинувся яструб, залишаючи після себе полум’я барв смородини, сливи й персика, але в останню мить він призупинився, аби оглянути поверхню. Під час польоту іскри, наче сніжинки, падали у воду з його крил. За ним вистрибнула з води райдужна форель, ніби глузуючи з мисливця, який зазнав невдачі, потім занурилася вглиб, вода заграла розмаїттям кольорів та відтінків.

Сказати, що Мак бачив життя в усій його красі, — означає не сказати нічого. Здавалося, він був присутній в усіх місцях одночасно. Увагу привернули двоє ведмежат, які перекидалися в траві біля матері, приминаючи охру, м’яту й ліщину. Вони ніби жартували одне з одним своєю мовою. Відчувши, що може торкнутися їх, не зрушивши з того місця, де стояв, Мак, не роздумуючи, простягнув руку. Проте, коли зрозумів, що також сяє, відступив. Він подивився на свої дивовижні руки, чітко видимі в каскадах кольорових вогнів, що облягали їх, наче рукавички. Кинувши погляд на своє тіло, переконався, що повністю потопає в світлі. Це було вбрання чистоти й святості, яке давало йому свободу й гідність.

Мак усвідомив, що вже не відчуває болю, навіть у щиколотках, які раніше завжди нили. Насправді він ще ніколи не почувався так добре. Думалось ясно, він глибоко вдихав нічні аромати садових квітів, деякі з яких уже прокидалися, щоб святкувати новий день.

Несподівана радість наповнила Мака, і він почав підстрибувати, повільно здіймаючись у повітря й м’яко приземляючись. «Це наче уві сні», — подумав він.

Потім він побачив вогні. Цяточки виходили з лісу й, поступово сходячись в одну точку, рухалися до луки, на краю якої стояли Мак і Сарайю. Він уже бачив, як вогники заполонили верхівки найближчих гір, то з’являлися, то зникали, прокладаючи собі шлях незвіданими стежками.

І ось нарешті на луці з’явилися… діти. Це не свічки, а вони самі випромінювали світло. Діти були вдягнуті в національні костюми, як здалося Макові, всіх народів світу. Щоправда, він упізнав лише кілька, але це не мало значення. То були діти Землі — Татові діти. Вони вийшли тихо й граційно, обличчя сяяли задоволенням і миром, молодші трималися за руки старших.

На мить Мак припустив, що серед дітей могла бути Міссі, і навіть почав шукати її поглядом, але швидко відмовився від цієї ідеї. Він вирішив: якби вона була там і хотіла з ним побачитися, то обов’язково б сама прибігла. Діти утворили на луці величезне коло з вузеньким проходом, який вів у самісінький центр прямо від того місця, де стояв Мак. Коли вони шепотілися й посміювалися, можна було побачити спалахи, що нагадували світло ліхтариків на переповненому стадіоні. Хоча Мак не мав жодного уявлення про те, що відбувалося, діти однозначно розуміли і з нетерпінням чогось очікували.

У просіці з протилежного боку утворилося ще одне коло, цього разу з більших вогнів, що, як здогадувався Мак, випромінювали дорослі, різнобарвно блискучі, але покірливі.

Раптом Мак побачив незвичайну сцену. Здавалося, з одним із вогнів у зовнішньому колі щось відбувається. На якусь мить фіолетові й кольору слонової кістки спалахи утворили арку, що вела до місця, де вони стояли. Потім з’явилося сяйво яскраво-червоного полум’я, схожого чи то на орхідею, чи то на золото, що виривалося у тому ж напрямку, освітлюючи густу темряву лише для того, щоб згаснути й знову повернутися туди, звідки вийшло.

Сарайю всміхнулася.

— Що відбувається? — пошепки запитав Мак.

— Одній людині не терпиться поділитися тим, що вона відчуває.

Хай би хто цебув, він не міг стриматися й заважав тим, що стояли поруч. Коли спалахи світла досягли дитячого кола, став помітним ефект хвиль, що поширювалися навкруги. Діти, які стояли найближче, здавалося, відповідають йому взаємністю. Поєднання світла з кожним із них, на думку Мака, було унікальною й цілеспрямованою відповіддю тому, хто спричинив таке сум’яття.

— Я досі не можу збагнути, — знову прошепотів Мак.

— Маккензі, поєднання кольору й світла в кожної людини своє. Воно ніколи не повторюється. Серед них навіть немає схожого на інші. Тут ми можемо бачити одне одного такими, якими ми є, а це означає, що індивідуальність кожної людини, зокрема її почуття, відображаються в кольорі й світлі.

— Неймовірно! — вигукнув Мак. — Ось чому серед дитячих кольорів переважає білий?

— Якщо ти підійдеш ближче, побачиш, що кольорів насправді багато, але вони зливаються в білий, який уміщує їх усі. Коли діти підростуть і змужніють, їхні кольори стануть виразнішими, і з’являться різноманітні відтінки.

— Неймовірно! — повторив Мак. Коли він придивився, то помітив, як за колом дорослих рівномірно по периметру з’явилися нові вогні. Полум’я, здавалося, роздмухували пориви вітру. Воно збільшувалося й нагадувало водну блакить чи сапфір із вкрапленням різноманітних кольорів.

— Це ангели, — відповідала Сарайю до того, як Мак устиг щось запитати. — Слуги й охоронці.

— Неймовірно! — втретє захоплено вигукнув Мак.

— Ти ще не бачив усього, Маккензі, а це може допомогти тобі зрозуміти, що відбувається, — вона показала на метушню, що досі тривала.

Навіть Мак не міг не помітити, що із чоловіком, хай би ким він був, коїлося щось незрозуміле. Часом несподівані бризки кольору й світла розліталися