Хижа - Вільям Пол Янг

Мак подивився на Тата. У його очах світилося запитання, яке не потрібно було озвучувати. Тато вів далі:

— По-перше, якби я нічого не створював, усі ці питання не були б такими суперечливими. По-друге, я міг би активніше втручатися в те, що відбувається у вашому світі. Перше я ніколи не розглядав, а друге — це не мій вибір з огляду на мету, якої ти поки що не розумієш. Відповідь, яку я можу запропонувати тобі зараз, — це любов, благодать і наші особисті стосунки. Я не планував смерті Міссі, але це не означає, що я не можу видобути з цієї обставини користь.

Мак сумно похитав головою.

— Так і є. Я поки що цього не розумію. Здається, часом з’являється проблиск, але за якусь мить мої прагнення й відчуття втрати, що збурюються всередині, підказують: усе це не може бути правдою. Але я вам довіряю… — ця нова думка виявилася такою несподіваною, навіть дивовижною. – Тату, я справді вам довіряю!

— Я знаю, синку, знаю, — озирнувся Тато, лагідно всміхаючись. І знову вирушив вперед.

На серці Мака, який ішов слідом, стало трохи спокійніше. Незабаром їм довелося підійматися пологим схилом, і це трохи заповільнило їхнє просування вперед. Інколи Тато зупинявся, щоб показати червону дугу, намальовану чи на дереві, чи на кам’яній брилі біля стежки. Як тільки Мак намагався поставити запитання, що вертілося в нього на язиці, Тато обертався та йшов далі вгору.

Коли дерев поменшало, Мак побачив сланцеві поля, які займали частину лісу ще до того, як було проторовано стежку. Вони зробили коротку перерву, і Мак зміг насолодитися прохолодною водою з фляги, яку Тато взяв із собою.

Невдовзі стежка стрімко пішла вгору, тому мандрівникам довелося йти ще повільніше. Макові здавалося, що подорож тривала понад дві години, коли нарешті вони вийшли на відкриту місцину. Він бачив стежку, що вела поміж гір, але спочатку їм необхідно було обійти величезну скелю й подолати поле, всіяне кам’яними брилами.

Тато знову зупинився, зняв рюкзак і дістав воду.

— Ми майже прийшли, синку, — сказав він, передаючи Макові флягу.

— Справді? — здивувався Мак, кинувши погляд на самотню скелю посеред поля з камінням.

— Так! — підтвердив Тато, а Мак не насмілився уточнити, куди саме вони майже прийшли.

Тато вибрав невелику брилу, сів на неї, а лопатку й рюкзак поклав поруч. Він мав стурбований вигляд.

— Я хочу тобі дещо показати, але дивитися на це буде дуже боляче.

— Гаразд… — у Мака всередині все опустилося. Він поклав мотику й подарунок від Сарайю на коліна та сів поруч. Аромат трав і квітів, підсилений ранішнім сонцем, загострив чуття й приніс заспокоєння. — Що саме?

— Щоб ти зміг це побачити, мені доведеться прибрати ще одну річ, яка кидає тінь у твоє серце.

Мак одразу здогадався, про що йшлося, і відвернувся, спрямувавши погляд на землю під ногами.

Тато говорив лагідно, але переконливо.

— Синку, я не збираюся тебе присоромлювати. Я не ініціюю приниження, засудження чи відчуття провини. Їх було розіп’ято на хресті разом із Ісусом, оскільки вони не мають нічого спільного ані з повнотою життя, ані з праведністю.

Тато трохи зачекав, аж поки висловлена ним думка ввійшла глибоко в свідомість Мака й відмила її від сорому.

— Зараз ми перебуваємо на шляху до зцілення, зокрема й твоїх рідних і знайомих, — на кінцевому етапі однієї з частин твоєї подорожі. Сьогодні ми жбурнемо плаский камінець, а кола по воді розійдуться далі, ніж ти очікуєш. Ти вже здогадуєшся, чого я прагну?

— Боюся, що так, — пробурмотів Мак, відчуваючи, як почуття вириваються назовні з глибин його душі.

— Синку, тобі самому потрібно це визнати.

Цього разу стриматися не вдалося, й гарячі сльози залили обличчя. У перервах між схлипуваннями Мак почав сповідатися:

— Тату, — кричав він, — як я можу пробачити цьому сучому сину, який убив мою Міссі? Я не знаю, що я зробив би, якби він був тут. Розумію, це неправильно, але я хочу, щоб він страждав так, як страждав я. Якщо не вдасться домогтися правосуддя, я буду прагнути помсти.

Тато дозволив Макові вихлюпувати свої емоції, аж поки хвиля словесного обурення вичерпалася.

— Маку, пробачити цьому чоловікові — означає віддати його мені для викуплення.

— Викуплення?! — образа й гнів знову зсудомили йому горло. — Але ж я не хочу, щоб його викупляли! Я хочу, щоб він був покараний, щоб він страждав, щоб… горів у пеклі! — Тато терпляче чекав, поки Мак заспокоїться. — Це безвихідь, Тату. Я просто не можу забути того, що він зробив! Хіба в мене є вибір? — волав Мак.

— Пробачити — не означає забути, Маку. Пробачити — означає більше не тримати іншу людину за горло.

— А я думав, що ви забуваєте наші провини…

— Маку, я — Бог. Я все знаю і нічого не забуваю. Тому для мене забути — означає обмежити себе, синку, — Тато притишив голос, і Мак зазирнув у його карі очі. — Завдяки Ісусові скасовано закон, згідно з яким я мусив тримати в голові ваші гріхи. Коли йдеться про тебе й про мене, гріхи зникають і аж ніяк не впливають на наші з тобою стосунки.

— Але цей чоловік…

— Він також мій син, і я прагну його спасіння.

— І що далі? Я його пробачу, і все стане добре? Ми будемо друзями, чи що? — запитав Мак із повагою, але не без сарказму.

— Ти не матимеш стосунків із цією людиною, принаймні поки що. Адже прощення не передбачає початок стосунків. В Ісусі я пробачив усім, хто згрішив переді мною, але далеко не всі роблять вибір на користь взаємин. Невже ти не розумієш, Маккензі, що прощення — то величезна сила, якою ти володієш разом із нами? Цю силу Ісус дає тим, у кому він перебуває, щоб збільшити ступінь примирення. Коли він пробачив тим, хто розіп’яв його на хресті, їхні імена одразу було викреслено з боргової книги, і на небі, і на землі. У межах моїх стосунків із цими людьми я ніколи не соромитиму їх. Не буду навіть згадувати те, що вони скоїли.

— Не впевнений, що зможу пробачити, — тихо мовив Мак.

— Я хочу, щоб ти пробачив. Прощення насамперед потрібне тому, хто прощає. Воно, — пояснив Тато, — звільнить від усього, що з’їдає зсередини, знищує радість і не дає змоги вільно й відкрито любити. Гадаєш, цей чоловік переймається болем і стражданням, яких тобі завдав? Аж ніяк! Навпаки, він насолоджується цим. Чи не хочеш покласти цьому край? Щоб зробити це, ти маєш позбавити його тягаря — і неважливо, визнає він його чи ні, усвідомлює чи ні. Обираючи прощення, ти обираєш любов.

— Я не люблю його.

— Сьогодні це так. Але його люблю я. І не такого, на кого він перетворився, а як нещасну дитину, яка не може позбутися болю. Я прагну допомогти тобі стати людиною, яка знаходить більше сили не в ненависті, а в любові