Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Ніч, яка мала принести мені безодню щастя й радості, я вітала сльозами. Краще б і не телефонувала йому зовсім! Почувши цей голос, відчувши в ньому хвилювання, я втратила саму себе і відчуття реальності. Отакі дивні емоції, коли просто до болю пече в грудях. Я скучила! Я так скучила!

"...це все не назавжди. Та й ми зможемо навідувати одне одного" — звучало, мов насмішка долі в моїй пам'яті. Ми й зараз не змушені припиняти спілкуватися, однак того, що було раніше, вже немає. Зникло, розтопилося, мов туман... Авжеж, ми можемо навідувати! Однак, як зробити цей крок? Хто повинен зробити його першим? Де взяти мужності і сміливості? Кожен думає, що він не потрібен іншому... Кожен сумує... Як вирватися з цього кола?

Поїздка в Нью-Йорк напередодні Нового року мала б мене розважити, однак настрою геть не було. Настільки, що я мало не відмовилася від неї. Навіть взяла телефон, аби повідомити Женю про скасовані плани, та зупинила себе. Це краще, ніж страждати в своєму будинку і згадувати минуле. Може хоч розважуся.

На ранок я виглядала змученою. Дзеркало показувало мені карикатуру мене колишньої, тож питати хто прекрасніша на світі я й не подумала б. Сяк-так сховавши макіяжем круги навколо очей, хотіла вдягнути джинси і світер, але згадала про намір сподобатися Жені, тому обрала сукню під пальто, взяла сумочку і поїхала в свій офіс. Літак аж ввечері, так що зараз ще можна попрацювати.

Працівники явно не розуміли причини, за якою я змінила свій імідж, бо вже котрий день проводили мене здивованими поглядами. Та мені було на те чхати. В мене ж є мета! І від неї я нізащо не відступлюся. Хоча б навіть тому, що це відволікає мене, розважає. Певно, я жахлива людина.

Завершивши свої важливі справи, ми з Женею попрощалися і домовилися зустрітися вже в аеропорту. Заїхавши додому, взяла вже давно зібрані речі, попила кави і потягнула сумки до авто, чомусь подумавши про те, що якби Слава був зараз тут, то неодмінно допоміг би. Хоча, якби він був тут, питання ще чи їхала б я кудись...

Аеропорт вітав звичною метушнею. Але вона зараз не дратувала, а радше навпаки. Мені подобався хаос навколо, він відповідав хаосу в моїй душі, тож так було навіть легше. Женя не намагався зі мною говорити, він теж був задумливим, а коли я щось казала, відповідав розгубленою усмішкою.

"Треба повідомити Славу, що два дні я буду в роумінгу, тож хай телефонує лише на Вайбер чи щось таке", — раптово прийшла думка.

— Треба зробити дзвінок. Зараз повернуся, — промовила я до свого супутника і відійшла на кілька кроків, отримавши його згоду побути з сумками.

Знайомий номер, який знаю на пам'ять, а потім короткі гудки змінилися голосом.

— Сашо?

— Привіт, Славку, — всміхнулася я.

— Привіт, — відповів він. — Я не чекав, що ти зателефонуєш. Коли твій літак? Я думав, ти вже на пів дорозі до США.

— Я в аеропорту, — зітхнула мимовільно. — Мене не буде два дні, тож я хотіла сказати, щоб ти телефонував лише в Інтернеті. В понеділок зранку я прилітаю назад, — інформація не життєво важлива. Це прозвучало ще гірше, ніж було в голові. Здається, я просто знайшла привід, щоб почути його голос, а він це, звісно, зрозуміє... Не хотілося б, щоб подумав про мене погано. Тоді, коли я так насолоджувалася від його обіймів, коли так солодко цілувала, я зробила точно таку ж помилку, як і щойно. Не подумала, діяла на емоціях. Того разу мені це коштувало дружби. Чим обійдеться тепер, страшно уявити.

— Я зрозумів. Добре, Сашко.

— Що ж, пора прощатися... — ненавиджу це слово. Нащо лише використала його?

— Щасти! Гарної і легкої дороги. Приємних вихідних, — побажав мені він.

— Дякую, — зітхнула я. Кидати слухавку не хотілося. — А ти... Ти як? Все добре в тебе?

— Все гаразд, — не знаю чому, але прозвучало не переконливо.

— Добре тоді. Успіхів...

— Сашо! — поки я не встигла вимкнути зв'язок, покликав він.

— Слухаю...

— В тебе точно все добре? — авжеж, він почув у моєму голосі нотки похмурості. Та як мені відповісти на запитання, якщо я сама не знаю, чи добре в мене все...

— Так, звісно. Я просто...

— Що?

— Не знаю... — пригнічено зізналася. — В мене дивне відчуття. Скажи, тобі добре там? У Львові... Не шкодуєш, що переїхав?

— Кажуть, не можна шкодувати за минулим, — замість відповіді, філософськи мовив він, тим самим надавши мені ще більше запитань.

— Що ж, я... мені час...

— Авжеж. Бережи себе, — всміхнувся хлопець. Я вимкнула телефон і повернулася до Жені. Певно, я не лише в душі, а й зовнішньо виглядала розгубленою, бо він одразу спитав:

— Все гаразд? Чи може щось сталося?

— Ні, все чудово, — всміхнулася я. Цієї ж миті оголосили початок посадки на літак, тож ми поспішили здати речі в багаж, пройти контроль і нарешті сісти на свої місця. Вони в нас були поруч, тож дорогою ми могли розмовляти, однак я чомусь одразу заснула, а мій супутник слухав музику в навушниках.

Не знаю, як для нього, а ось для мене переліт минув шалено швидко.

По прибутті ми забрали свої валізи, взяли таксі і образу вирушили до готелю. Його Женя обрав дійсно розкішним, королівським... і дуже сучасним. Загалом і від обслуговування, і від інтер'єру я отримала лише позитивні враження.