Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Тиждень минув надзвичайно швидко. Сповнений різними справами, він був досить емоційним і яскравим. Не опам'яталася, як настав час збирати речі до аеропорту. Хоч кілька разів ми спілкувалися зі Славою цими днями, я все ще не казала йому про свої плани. Щось між нами тепер було не так. З'явилася якась напруга. А проте зараз, в останню ніч перед перельотом, мені страшенно хотілося поділитися з моїм любим і дорогим... другом? Боже, я ж так скучила за ним!

Не гаючи часу, миттєво набрала його номер. Короткі гудки, на диво, швидко змінилися таким рідним мені голосом.

— Привіт, Сашо.

— Привіт, — мені здалося його вітання холодним, тому на мить я розгубилася. — Ем, давно не спілкувалися. Як ти?

— Все добре, — почулося бадьоре. — А твої як справи?

— Та теж норм, — лише й встигнула сказати, коли десь поруч з хлопцем пролунав дівочий голос:

— Славо, ти йдеш?

— Так, стривай, — відповів їй він.

— Це вона? — я знала відповідь, а проте все одно спитала. Дивно, однак мені стало так боляче.

— Так... Ми з Аліною вийшли до магазину, от йдемо вулицею, гуляємо практично, — наче ножем вдарило по серці.

— О, чудово, я рада за вас. Гарно там погуляйте, — вигукнула я, щоб приховати свою розгубленість. Було так прикро.

— А ти... Ти що робиш? — мені здалося, що й він розгублений.

— А я... Сиджу на валізах, — оглянувшись навколо себе, мовила я.

— Кудись їдеш?

— В Нью-Йорк на вихідні, — зітхнувши, щиро зізналася.

— Зрозуміло. Сама?

Нащо він таке питає? Нащо?

— Так, — розгублено збрехала я, бо відчула, що мені неприємно казати інше. Та все ж, якщо він гуляє з Аліною... — Тобто ні! Ні, звісно, не сама... З Женею.

— Ви разом? — знову заганяв в пастку прямим запитанням.

— Все йде до того...

— Ти щаслива?...

А я щаслива? Сама не знаю...

— А ти з Аліною?

Дивно, але мить тиші здалася мені вічністю. Чомусь було дуже важливо почути, що він відповість.