Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Однак на скільки вистачить її гри? Невже вона планує провести отак все життя? Бути іншою людиною просто заради того, щоб сподобатись... Мені залишалось лише сподіватись, що Женя роздивиться її справжню під всім цим фарсом... Бо Саша гідна того, щоб її кохали щиро, кохали просто тому що це вона.

Не за якісь її риси, які в неї є, або які вона собі «додає», не за красу, навіть не за характер. Тому що неможливо кохати за щось... Кохають завжди незважаючи на щось, а не за щось. Ось такий от парадокс. Я то вже точно знав, бо мав доволі довгий досвід нерозділеного, але, без сумнівів, абсолютно щирого і справжнього кохання.

Весь час думав про те, що вона робить помилку, продовжуючи грати з Женею, але водночас переживав, що можливо, мій розум просто затуманений ревнощами. А я не хотів впливати на її вибір. Як-не-як, це її життя, та і я сам втік, навіть не поборовшись за неї. Але на ту мить мені дійсно вірилось, що я роблю якнайкраще для неї.

Бо інколи просто необхідно поступитися власними інтересами. Напевно, абсолютних хепіендів не буває, і хтось все одно залишиться нещасливим так чи інакше. Того разу я вирішив, що краще нещасливим буду я, ніж вона... Тому і пішов сам, а не змусив її щось мені пояснювати.

Однак що, якщо вона все ще нещаслива? Якщо вона все ще продовжує ту гру, то рано чи пізно зрозуміє, що такі стосунки не принесуть їй справжньої радості... А я дуже хотів, щоб Саша була щаслива. Більшість моїх дій була зумовлена саме цим бажанням: воно затуманювало навіть моє власне бажання бути поруч з нею...

Та те питання про щастя так і не виходило з голови. Я взяв телефон до рук і все ж наважився. Я мусив спитати її ще раз....