Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Спантеличена і зніяковіла, вона подивилася на мене.

— Посидь зі мною, — тихо сказав я, відпускаючи її зап’ясток. — Якщо можеш.

— Так, авжеж, — Аліна відповіла так само тихо, ніби злякавшись, що хтось нас почує.

Вона присіла навпроти, опустивши погляд. А я знов думав про те, що моя подруга і колега знаходилась приблизно в тій самій ситуації, що і я тоді, з Сашею.

— Дякую, — знов сказав, взявши чашку до рук.

Навіть просто її присутність додавала мені впевненості. Все ж, Аліна була з тих небагатьох людей, хто дійсно вірив у мене. Я був радий, що ми все ж познайомились ближче.

Авжеж, мене здивувало те, що вона все кинула і поїхала слідом за мною. Я ніколи не давав Аліні зайвих надій, завжди тримав дистанцію... Спочатку переживав, що вона знов почне липнути до мене, як це було тоді, коли ми поверталися зі Львова першого разу. Однак схоже такою вона була тільки перед Сашею... Якісь жіночі штучки.

Знов згадав Сашу... Як би мій мозок не наполягав на тому, що її треба відпустити і припинити постійно про неї думати, серце все одно не слухалось.

Мовчання в компанії Аліни не напружувало, а навпаки, навіть давало якесь примарне відчуття мало не спокою. Я вперше відчував, що, можливо, впораюсь...