Не мій мільйонер - Ірина Романовська

З цими думками я ще деякий час рухаюся під ковдрою, шукаючи зручну позу. А коли нарешті її знаходжу, то миттєво засинаю.

***

Ненавиджу будильники. Яке чудовисько їх взагалі вигадало? Навіть улюблена колись пісня, встановлена як мелодія будильника, яку я встановила з думками, що так пробудження стане ліпшим та легшим, не виправдала очікувань. Де там! Ще й сама в решті решт пісня перейшла до списку ненависних.

З майже заплющеними очима занурюю своє сонне тіло в довгу, в'язану сукню та теплі колготи. Куртку застібаю вже у під'їзді, там же натягую на голову шапку.

Відчиняю двері під'їзду та зажмурююся, чекаю що зараз лице миттєво «вкусить» морозне повітря. Натомість вулиця зустрічає мене кашею з талої води, мокрого снігу та дощу з неба. Ненавиджу таку погоду. Тепер треба дивитися, куди краще ступити ногою, щоб не промочити свої замшеві чоботи.

І чому я не подивилася у вікно на вулицю? Тоді принаймні я б хоч чоботи нормальні дістала з шафи. А зараз вже ні часу немає, але і ліньки підійматися назад.

«Біп-біп».

Неподалік лунає знайомий звук клаксона. Бачу як Настіна машина «пливе» через ріки снігового дощу.
Як добре, що подруга все ж таки мовчки вирішила заїхати за мною.

- Приві-і-і-т. Дякую, що згадала про мене, Настя. – В салон автомобіля я буквально застрибую, тому що Настя зупинилася якраз посеред величезної калюжі.

- Я тобі цілу годину дзвоню. Ти трубку чого не береш? - бурчить подруга, рухаючи автомобіль з місця. – Добре, що ти місцями ще той педант і я пам'ятаю о котрій годині ти виходиш із під'їзду. Завжди в одну й ту саму годину, тож я встигла тебе перехопити раніше ніж автобус.

- Ай, я забудько! Я не пригадала поновити звук на телефоні. – Дістаю з сумки свій мобільний телефон. Вмикаю екран та бачу понад тридцять вхідних повідомлень у месенджері від Протасова, ще п'ять пропущених дзвінків від нього та десять від Насті.

Я не буду дивитися, що він там пише. Не хочу. Не можу. Я зробила вчора вирішальне рішення, тож маю його дотримуватися тепер.

- Я сьогодні, виявляється, дуже популярна. – показую Насті кількість дзвінків від Ігоря.

- І ото заради чого ти, Аню, продовжуєш консервувати свого мільйонера? – подруга посміхається та підморгує мені, доки ми стоїмо на перехресті.

– Не мій він, не мій. Набрид він зі своїми повідомленнями. До чого він взагалі їх пише мені? Захотів би приїхав, а так тільки душу трясе та серце крає.

Тягнуся до ременя безпеки, бо тільки-но згадала, що не пристебнулася. Безпека перш за все.

- Але ж ти сама казала, що хочеш аби він дав тобі час на роздуми? Не було такого? Я щось плутаю?

- Так, я хотіла. Але.. – Але чого ж насправді я хочу від Протасова я не в змозі правильно сформулювати.

Від того й образа на Ігоря наче потроху притупляється. То ж насправді все є так: я сама хотіла тиші, сама ж за неї на Ігоря і ображаюся.

– Тому Протасов і дає тобі часу, якось так. Не дзвонить, не їде, але іноді пише, щоб не втратити зв'язок з тобою. – Настя обережно об'їжджає величезну калюжу та повертає на потрібну вулицю.

- Гей, ти на чиєму боці, Настя? Я нагадую тобі, що ти - моя подруга, а не Протасова.

- Твоя і нічия більше. Я пам'ятаю. Але розумієш, Аню, такі чоловіки як Ігор, не пояснюються перед дівчатами заради простого сексу. Не діляться бідами, історія и з минулого. Розумієш до чого я підводжу?

– Настя намагається іноді відриватися погляд від дороги та поглядати на мене. Певно хоче бачити мій вираз обличчя, мою реакцію. - А ті його щоденні повідомлення – це взагалі щось фантастичне, як на мене. У нього, я впевнена, роботи багато кожен день, але Протасов намагається приділити хоча б одну хвилину в день тобі. А ти чогось вперлася рогами в землю та крутиш носом: все тобі не так, не твій він. А чий він?

- Колишньої своєї. - Ображено бубню я у відповідь, схрестивши руки на грудях.

- Колишня його кинула два роки тому. Поїхати з іншим, коли хлопець у лікарні? Ага. Чоловіки такого не пробачать ніколи.

- І тому весь інтернет продовжує рясніти статтями про їхнє весілля, весілля мільйонера, весілля Протасова, - помахом руки показую великі заголовки в повітрі.

– Щось нове за місяць написали? – не вгамовується Настя.

- Та ні загалом. Все те саме: сімнадцяте лютого, наречена Юля, стільки років зустрічаються.

- Ось бачиш. Може насправді все не так, як здається? Бо якби справді готувалися до весілля, то невже ніхто б їх не спіймав десь у весільному салоні, де наречена плаття купляє. Чи де історії друзів про те в якому банкетному залі якого ресторану буде проходити свято, скільки гостей буде, які запрошення. Так що тут, гадаю, Ігор сказав тобі чисту правду. Весілля – то брехня. Мабуть, ця Юля зрозуміла, що Протасов від неї зникає, як пісок крізь пальці, тому вона вирішила йому життя та стосунки зіпсувати. Що, власне кажучи, їй і вдалося. 

Настя на мить відпускає кермо, вказуючи на мене. 

- Ти хлопця покинула. Він один, нещасливий. Зараз дівчинка підметушиться, наблизиться до Ігоря та в решті решт приголубить самотнього страждальця. А ти й надалі будеш строїти з себе горду та незалежну. Подумай над моїми словами, Ань. Зараз он є вільний час доки ми їдемо в університет. Якщо надумаєш, то я можу тебе підкинути до Протасова в офіс. Я знаю, де він знаходиться. – Подруга загадково мені посміхається.