Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Аня.

Усього через двадцять хвилин Настя зупиняє свою машину біля високої будівлі бізнес-центру.

- Знаю, що саме тут розташований офіс Протасова. – Настя показує долонею на центральний вхід. – Десь на двадцятому поверсі. Запитай в охорони на вході. Ти, Ань, вибач, але почекати на тебе не зможу. Тут стояти заборонено, а з паркомісцями в центрі столиці сама знаєш як. Постійно місць немає поблизу, або потрібна спеціальна перепустка, якої я не маю. Тому кажи, щоб Ігор тебе потім відвіз до дому. Ти красуня. Я чекатиму на твій дзвінок ввечері.

- Я тебе зрозуміла. - Цілую подругу в щоку та виходжу їх машини.

Настрій в мене бойовий. Потрібно розібратися з Протасовим та його новим придбанням.

У охоронця дізнаюся, що головний офіс компанії Ігоря знаходиться як раз на двадцятому поверсі. Весь шлях нагору ліфт долає за якихось швидких три хвилини. Навіть подих перевести не встигла я. І чим скоріше скорочується відстань між мною та офісом Протасова, тим швидше гасне мій рішучий настрій.

Покинувши кабіну ліфта, я опиняюся у просторому приміщенні з купою коридорів та дверей. У центрі цієї зали стоїть круглий стіл-рецепція. За стійкою бачу дівчину років двадцяти п'яти у сірому діловому костюмі. Певно це - тутешній секретар або адміністратор. Її ідеально зачесане у високий хвіст каштанове волосся та бездоганний макіяж змушують мене ще раз засумніватися у своїх діях.

Що я тут взагалі роблю у своєму рожевому пуховику, в'язаному платті та безглуздій шапці з помпоном?

Треба терміново забирати звідси ноги. Але як тільки-но я розвертаюсь на сто вісімдесят градусів назад до дверей ліфта, лунає дзвінкий голос секретаря:

- Доброго дня, дівчино. Я можу вам чимось допомогти?

- Ем. – сором’язливо роблю оберт навколо своєї осі назад до дівчини та роблю три несміливих кроки до її робочого місця. - Добрий день. Мені потрібно потрапити до Ігоря Протасова.

– Вам призначено зустріч? - Секретарка уважно оглядає мене з ніг до голови. Оцінює мене, як будь-яка жінка.

- Так, тобто ні. - не вмію я нормально брехати людям, - мені з особистого питання. Передайте йому, що прийшла Анна Смирнова. Він зрозуміє.

- Перепрошую, але Ігор Анатолійович зараз на нараді. Ви можете сісти на диван та почекати, - з беземоційною посмішкою дівчина вказує мені на великі шкіряні світлі дивани, що стоять біля панорамного вікна. - Як тільки він звільниться, я уточню чи зможе він вас сьогодні прийняти без запису.

- Так-так! Я почекаю. – Я поспішаю швидше зайняти місце біля вікна та позбавити дівчину від своєї присутності.

Хвилина очікування пройшла, а я вже втратила весь рішучий настрій. Мимо ходять різні працівники, але всіх їх об’єднає серйозний вираз обличчя та суворий дрес-код.

Боже, навіщо я сюди прийшла? Що я йому зараз скажу? Поверни назад наш готель або не звільняй нікого? Ось я дурна. Треба тікати звідси, поки він ще зайнятий.

Я підставою з місця та біжу назад до дівчини.

- Вибачте, я згадала, що не можу почекати. Тому.. – Я рукою показую на вихід. - Можете не передавати Ігорю... Анатолійовичу, що я заходила. Дякую.

Мчу до заповітних дверей, нетерпляче тисну декілька разів на кнопку виклику ліфта. Але бажану втечу не вдається здійснити. Позаду мене відкриваються одні з дверей та багато людей, гучно балакаючи між собою, виходять з одного з кабінетів.

- Ігорю Анатолійовичу, вибачте, тут дівчина до вас приходила. Її звати Анна Смирнова. Їй не призначено зустріч, але вона... – лунає противний голос тієї білявки-секретарки.

Та щоб тебе! Я ж просила не передавати йому нічого.

- Де вона? – чую гучний голос Ігоря.

Чорт, чорт, чорт! Ліфт, милий, дорогий, хороший! Приїжджай швидше, будь ласка.

Кроки за моєю спиною стають з кожною секундою все ближче. Їх власник швидко наближається до мене. Навіть якщо зараз відчиняться двері ліфта, то все одно непоміченою мені втекти звідси не вийде.

- Ну, привіт, Мила. Чим зобов'язаний? – За спиною лунає низький, спокійний, але страшенно сексуальний голос Протасова.

- П-п-привіт. Ти вибач, я не можу залишитись. Згадала, що треба бігти на навчання. – Нервово тисну двадцять п'ятий раз на кнопку. Але ліфт, все одно, не з'являється.

- Ні, так не піде. Якщо вже прийшла, то пішли поговоримо. - Ігор хапає мене за руку та тягне вправо через довгий коридор.

Як тут люди не плутаються? На дверях жодної пояснювальної таблички, одні прізвища та ініціали.

Ми зупиняємось перед великими різними дверима. Ігор смикає за ручку та пропускає мене всередину.

- Софіє, будьте ласкаві, дві кави. Один чорний без цукру, другий - капучино з ложкою цукру. Дякую. – Залишає комусь розпорядження Протасов та зачиняє за собою двері.

Я опиняюся у просторому великому кабінеті. В особистому кабінеті самого пана Протасова. Зліва від вхідних дверей стоїть невеликий диван із низьким столиком. Праворуч біля стіни знаходиться великий стелаж із різноманітними книгами та товстими теками.

У самому центрі приміщення біля вікна розташувався масивний дерев'яний стіл, поряд із ним велике шкіряне крісло. Одразу видно, що тут сидить найголовніша людина в компанії.