Не мій мільйонер - Ірина Романовська

– Давай сюди свій верхній одяг. А то зопрієш, поки ми побалакаємо.

Ігор по-джентльменськи, неквапливо допомагає мені зняти куртку та вішає її на вішалку. Сумку я залишаю в руках.

- Сідай. – чоловік вказує на м'який диван.

В той же час зі стукотом підборіддя до кабінету входить струнка брюнетка у чорному діловому костюмі. Я автоматично закочую очі. Ще одна дівчина з бездоганним макіяжем та зачіскою. У руках вона тримає дві чашки кави. Обережно ставить їх на невеличкий стіл біля дивану.

- Щось ще бажаєте, Ігорю Анатолійовичу? - З абсолютно байдужим обличчям цікавиться вона. Навіть не дивиться на мене. Чим приголомшив мене. Вона перша хто не став мене розглядати з ніг до голови та оцінювати.

- Дякую, Софіє. Всі дзвінки та візити поки що перенеси. Я зайнятий. Мене не турбувати.

Софія мовчки киває та виходить за двері.

Ігор сідає біля мене на диван у півоберту, на деякій відстані. Не притискається, як завжди було.

- І так, Аню, чим зобов’язаний настільки несподіваному, але не приховуватиму, приємному для мене візиту?

Ігор просуває чашку з капучино до мене. Потім бере в руки свою каву та робить невеличкий ковток.

- Я цей... хотіла запитати, навіщо ти це зробив?

Для чогось тягну краю сукні вниз, ховаю ноги. Начебто вони не в щільних чорних колготках, а оголені. Розглядаю все, що знаходиться переді мною: свої коліна, столик, кавові чашки. Ледве набираюся сміливості та переміщаю свій погляд на Ігоря. На його руки та плечі. На гладко поголене підборіддя. Але до його очей не доходжу. Ніяковію. Вся моя бойова рішучість зникла ще там біля секретарки, коли він доторкнувся до моєї руки.

- Що зробив? - Інтонація чоловічого голосу не змінюється. Ігор удає що не розуміє мене. В мені зароджується думка, що Ігор грає зі мною.

- Навіщо ти купив готель? – все ж таки наважуюсь дивитися йому прямо в очі.

- Який готель? - Ігор підіймає свої брови вгору.

- Не роби з себе дурника. Я все знаю. - Тон мого голосу автоматично підвищується, разом з внутрішніми емоціями. - Ти купив землю разом з готелем. І тепер збираєшся там все зносити та будувати на тому місці торговельний центр. Нас усіх звільнено. За що ж ти так, Ігорю? Це відплата за те, що я відмовила тобі? Так?

- По-перше, не кричи. По-друге, я той готель не купляв.

- Як не купляв? Це був ти. Я все пам’ятаю. Ти приїжджав та дивився територію. Я тоді працювала на зміні.

- Ось так. Не купляв. Мені, звичайно, приємно, що ти вважаєш мене єдиною впливовою людиною у столиці. Але на жаль, хтось інший придбав ваш готель разом із землею. Коли я дізнався, що ти там працюєш, то відмовився від цієї пропозиції.

- Відмовився? Отак просто відмовився через мене?

- Скажімо так, ти, Аню, стала вирішальним фактором. Ваш директор захотів надто велику суму за цю ділянку. Безперечно, ми могли б його продавити та домовитися на вигідних нам умовах. Але я не захотів цього робити.

- А хто ж тоді купив?

– Я не знаю. Але охочі, окрім нашої фірми, були стовідсотково. Тому я тобі й казав, що скоріше за все роботи твоєї не стане. І на жаль, для готелю там погане розташування. Рано чи пізно вас все одно б закрили, навіть якби й не продали. Ваш директор майже банкрут.

- Виходить, я даремно їхала лаятися з тобою?

- Ну чому ж? Ми нарешті зустрілися з тобою. Я чекаю, що ти зараз проголосив своє рішення.

- Але ж я ж тобі писала відповідь.

- Ти мала рацію, Ань. Мене часом важко зупинити, не відчуваю коли треба загальмувати у відносинах. Я завжди занурююся у все на двісті відсотків. Хочу віддаватися нам повністю, тому безупинно нагадую тобі про себе.

- Перестань. - схоплююся я з місця та біжу до вікна. – Я рішення вже прийняла. - Обіймаю себе руками.

Як складно бути з ним поруч.

Раптом чую, що за моєю спиною зачиняються двері на замок.