Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Аня.

Відпрацювавши добу на зміні, поспішаю до автобусної зупинки.

У голові лише одна думка: зараз приїду додому та наберу повну ванну гарячої води, змию з себе всю втому останньої зміні. Потім влаштую собі лежачий вечір.  Впаду на ліжко і буду дивиться улюблений серіал до ночі. Там якраз нові серії вийшли. І добре, що на навчання мені лише завтра о десятій.

Замріявшись йду до автобусної зупинки та не чую, як звучить сигнал клаксону з поруч припаркованого автомобіля. Реагую лише, коли вигукують моє ім'я на всю вулицю. Здивовано обертаюся. 

Стоїть новенький чорний позашляховик. З боку водія відчиняються двері та звідти з'являється Ігор. У довгому чорному пальто, без шапки, а на шиї висить шарф. Той самий, що я йому подарувала. У горлі стає ком.

З одного боку, мені дивно бачити Протасова у ньому. Я впевнено вважала, що за ці тижні мовчання Ігор давно його викинув або десь загубив навмисно. А виявляється, що все навпаки. Досі носить. А з іншого боку, мені страшенно приємно. Хоч і боляче, якщо пригадати все, що сталося з нами того дня, після того, як я зробила йому цей подарунок. 

Ігор швидко поспішає до мене.

- Аня, постривай! Не йди! – він знову гукає на всю вулицю.

- Не йду я. Стою на місці. – Я здивована, але це не заважає мені з Ігорем привітатися першою: 

- Привіт.

Не одразу згадую чому він тут. Сама ж учора розповіла о котрій годині закінчую працювати в готелі. Але я, чесно кажучи, я зовсім не вірила, що він все ж таки приїде.

Вчорашня наша зустріч була якоюсь фантастичною, ніби сцена з якогось кінофільму. І ось тепер він знову стоїть переді мною, сховавши руки в кишені. 

Щось у ньому змінилося, але не збагну що саме.

- Куди поспішаєш, красуне? – трохи посміхаючись куточками губ, питає мене Протасов.

Ні, нічого в ньому не змінилося. Все той же нахаба. 

Підходить ближче та намагається поцілувати мене в щоку. Відвертаюсь як можу та мало не падаю в кучугур позаду себе. Ігор блискавично реагує на мою втрату рівноваги та вправно ловить мене за талію.

- Я на побачення поспішаю, тож руки геть від мене. І губи також. 

Упираюся долонями йому у груди та окреслюю дистанцію між нами. Ні, я не брешу. Просто недоговорюю, що побачення в мене не з реальним хлопцем, а з гарячою  ванною.

Погляд Ігоря миттєво стає темнішим, посмішка зникає з обличчя. Він дістає з кишені пачку цигарок.

Замислюється на секунду, а потім ховає назад. Він що нервує?

- Приділиш мені годину свого часу перед побаченням? Чи кавалер не відпустить?

- Ну, не проганяти ж тебе. Якщо приїхав, то давай кажи, що хотів.

Моя цікавість мене колись загубить.

- Може прогуляємось? Я знаю, що там неподалік є невеличкий сквер, – вказує праворуч через дорогу. - Чи краще десь посидіти?

- Краще прогулянка. Я дуже втомилася сидіти цілу добу в чотирьох стінах.

Ігор ставить на сигналізацію машину та йде коло мене. Галантно пропонує взяти його під лікоть, помічаючи, як важко мені дається пересування ногами по заметеній дорозі. Цього разу я не відмовляюся від його допомоги. 

Відзначаю для себе, що не дивлячись на наше минуле, перебувати поруч із ним мені все одно комфортно.

Ми повільно йдемо центральною доріжкою скверу. Мовчимо. Назустріч нам йде молода пара з коляскою. Кожен з нас двох думає про щось своє, ніхто не наважується розпочати розмову першим. Розумію, що поговорити треба, але буде зовсім нелегко. Хочеться відтягнути якомога налі неприємну бесіду.

- Я повинен вибачитись перед тобою, Ань. - Ігор першим розриває це мовчазне коло та знову дістає з кишені цигарки та запальничку. – Ти не проти?

- Ти ж не курив? - Моє запитання він залишає без відповіді.  Він підпалює цигарку, робить глибоку затяжку та видихає сигаретний дим у протилежний бік від мене. Начебто з цими рухами дає собі ще хвилину «зібратися з духом».

- За що вибачаєшся, Ігорю?

Він дивиться так серйозно на мене.  У куточках його очей помічаю, що з'явилися нові зморшки. Здається, за ті тижні, що ми не бачилися, він став старший на кілька років. Що ж трапилося в його житті, що він не виглядає щасливим?

- Насамперед хочу вибачитись за те, що не з'являвся так довго. Та через те, що не пояснив тобі все одразу. Я хочу, щоб ти знала усю правду. Тож так, ті світлини реальні. На них насправді я, але... – він робить невеличку затяжку, - Але пропозицію дівчині Юлі я робив два роки тому. Після неї вона покинула мене, а нещодавно повернулася в моє життя.

- І ви вирішили почати знову, я так розумію?

– Ні, не вирішили. Все не так як здається.

- А як, Ігорю? Поясни вже нарешті. Як можна цілуватися з колишньою, але при цьому назвати це «не так як здається»? Чи ти хочеш сказати фотографії, де ви поїдаєте одне одного ротами посеред ресторану, теж старі?

- Ні. Це було нещодавно. Все вийшло несподівано.

- Ви просто за інерцією старої пам'яті почали цілуватися? Як прекрасно! – плескаю долонями від злості та безглуздості цієї розмови. Відходжу від Протасова подалі. Збільшую навмисно відстань між нами.