Не мій мільйонер - Ірина Романовська

- Юля, гальмуй. Я не міг цього сказати.

- Ти міг і ти це зробив. – Романова підвищувати голос та б'є кулаком по ліжку. – Ти мені пообіцяв, що в нас тепер все буде добре, або навіть краще.

Я більше не можу слухати її розповіді. Схоплююся на ноги. Не одразу звертаю увагу, що без ковдри я, виявляється, повністю оголений. Але тягти ковдру з ліжка не має вже ніякого сенсу. Дивлюся вниз на себе. По всьому тілу присутні подряпини від нігтів, так само є розмазані сліди від червоної помади.

Трясця! 

Невже я насправді трахнувся з Юлею та не пам'ятаю цього? 

Дідько!

Більше не слухаючи, що каже Юля, йду до ванної кімнати. Мені треба терміново прийти до тями. Нічого окрім холодної води нічого не допоможе зараз. Вмикаю кран та нахиляю голову під струм максимально холодної води. У вухах дотепер стоїть такий шум, ніби я вчора випив самотужки три пляшки горілки, не закусуючи.

Дідько!  

Вода не допомагає. Тіло тремтить, а голові все одно погано. Жодного просвіту не має. Нічого не пам'ятаю. Тільки сильніше починає тріщати у висках.

Повертаюся до кімнати. Юля вже сидить повністю одягнена у свою вчорашню сукню.

- Навіть якщо уявити, що ми з тобою дійсно могли переспати, то це, Юля, нічого не змінює. Нас більше не існує! Весілля також не може буде. Забудь усе. – навмисно повільно промовляю кожне слово серйозним тоном. Чим, звісно, розлючую замріяну дівчину.

- Як забути? Ти при своєму розумі, Протасов? Я тобі не дівчинка на одну ніч. Я не дозволю тобі сьогодні переспати зі мною, а завтра викинути як собаку надвір! Ти ще пошкодуєш про свої слова. 

У спину мені звучать різні прокляття та погрози, але я нічого не чую. Настрій Юлі скаче, наче дитина на батуті. Вона то вона радіє, то клянеться в коханні, то сипле прокльони на мою адресу. 

Щось не так.

На автопілоті знаходжу свої штани та сорочку. Швидко вдягаюсь, хапаю ключі та телефон з тумби та йду звідси геть.

Моя машина стоїть неподалік центрального входу в готель. Наче я справді сюди приїхав на ній. 

Але чому я нічого не пам'ятаю?

Сідаю в салон, але не поспішаю рушати з місця. Набираю номер мого начальника служби безпеки. Мені дуже потрібна допомога, а в нього. Я сподіваюсь, є необхідні зв'язки. 

- Петре Семеновичу, доброго ранку!

- Доброго дня, Ігорю Анатолійовичу.

Погляд падає на панель приладів, вже дванадцята година дня. Але добре ж я так «поспав».

– Є справа, особистого характеру. Потрібно знайти всю можливу інформацію на одну людину. За понаднормову роботу звісно ж віддячу, як треба. Тільки щоб жодна людина не дізналась ні про що.

- Зрозумів. Взяв до уваги. Уважно слухаю.

- Я через годину  буду в офісі, там розповім детальніше. - заводжу мотор та їду звідси.