Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Ігор.

Я відповідаю на її поцілунок, але вже за мить розумію, що все не те. Не той присмак, не такі м'які губи, не та дівчина. Немає колишнього сильного хвилювання та нестерпно жаги. Все змінилося. Я змінився. 

- Досить. – намагаюся зупинити невгамовну дівчину та Юля ніби не чує мене, продовжує невпинно цілувати мої губи.

- Так, твою матір! Припини, я сказав! – різко стискаю її за плечі та з грубою силою відштовхую від себе. - Сядь на своє місце, Юля!

- А якщо я не послухаюсь? Що ти зробиш? - Вона без краплі страху знову тягнеться обличчям до мене. 
Цього разу не даю Романовій нічого зробити та відштовхую її назад до свого стільця.

- Ой, та, будь ласка! – Юля невдоволено схрещує руки та дивиться на мене хижими, розгніваним поглядом. 

Мовчить пару секунд, щось обмірковує. 

- Протасов, ти ще скажи, що тобі не сподобалося? Ось тільки твій член сказав все сам за тебе. – дівчина дивиться мені прямо в очі, тоді як її пальці неспішно блукають по контуру власних губ. Натякає та те, як вдало вміє ними не тільки цілувати, а й все інше...

Як не намагаюся витримати прямий хижий погляд, але очі так і тягне до нижньої частини обличчя Юлі.

Трясця! 

Дівчина переможно посміхається та тягнеться до свого келиха з вином. Вона завжди вміла використовувати свою звабливість та спокусливість для власної користі.

- Так, Романова, у мене здорова, чоловіча реакція на вродливу жінку. Але це зовсім нічого не означає. Чи ти думаєш, я так просто можу заплющити очі, на що сталося в минулому?

- А чому б ні? Ти за два роки теж не ченцем жив, вірність мені не зберігав. Будемо вважати, що в нас нічия.

- Га-га-га! -  не втримуюся від сміху, - А мусив? 

Знову і знову дивуюся змінам у дівчині. Що у тебе в голові, Романова? Ти ж мене знаєш. Якщо я сказав «ні», то іншого не буде.

- Звісно ні. Але ти ж мене кохав. Тож, вважаємо, що ми квити. Почнемо не спочатку, а з останнього. Пам'ятаєш, ти встиг зробити мені пропозицію? - Киваю головою (Забудеш про таке, а як же!) - Так от..  

- Дідько, Юля! – Без жалю перебиваю Романову, не даю їй продовжити цю безглузду балаканину. – Гадаєш, можна просто взяти та забути, що дівчина мене кинула через телефон? Забути, що поки я лежав у лікарні ти поїхала закордон з якимось заможним Буратіно? В тебе навіть сил не вистачило, щоб все це мені в обличчя сказати. І зараз ти тут така розфарбовані сидиш переді мною, граєш у якусь прокляту гру та удаєш ніби нічого такого ти не робила. У тебе взагалі совісті не лишилося?

Я не впізнаю цю дівчину. Ніби зовні та сама Юля. Але як тільки вона відкриває рота, то наче інша людина переді мною сидить.

- Чому не лишилося? Все в мене є. Але навіщо нам ворушити минуле, Ігорю? Я розумію, що була не права. Усвідомлюю, що накоїла багато дурниці. Але зрозумію хочу все виправити. Хочу тебе повернути.

- Лише одну річ ти забула, Юль? – гірко посміхаюсь я. 

- Яку ж?

– Я вже не хочу цього.

- Чому не хочеш? Якби ти не кохав мене, то вже давно знайшов би собі дівчину. Але ж ти досі один. Значить не забув мене. – Юля знову робить ковток вина, але вже без манірності та спокуси. - Так, Ігорю, я завжди була в курсі твоїх справ. Свєта підтвердила, що ти досі неодружений, як і раніше. Отже, - Юля знову с переможною посмішкою дивиться на мене, - Я досі лишаюся єдиною у твоїм житті.

- Свята простота ти, Юль. А тобі нагадати, що я ніколи не любив афішувати своє особисте життя? І не збираюся починати того. Чи є в мене хтось, чи немає - це вже не твоя турбота. Свєті я ці слова теж передам. До поваги до нашого минулого та твоїх батьків я дізнаюся про твого Леонардо. Чим зможу допоможу. Але про оновлення наших стосунків навіть і не мрій. Забудь про мене. Крапку ми поставили два роки тому.

Встаю з місця та дістаю гаманець із внутрішньої кишені піджака. Відлічую декілька грошових купюр та кидаю їх на стіл. Знаю, що там більше ніж ми замовили, але мені байдуже. 

Мене більше не цікавить спілкування з Юлею. Це минулий етап. Нас із Юлею більше не існує. Ми вже стали історією.

І саме зараз, знову до тремтіння в колінах захотілося покинути все та поїхати назад на курорт до Ані.

– Я цього так не залишу, Ігорю. Я за тебе буду боротися – кидає мені в слід Романова. Але мені байдуже.

Не обертаючись йду до своєї машини. Хочу почути голос Ані.

Біля капота вимушений зупинитися. Треба перевести подих. Упираюся ліктем у капот. Ґудзик сорочки сильно тисне на шию. Дістаю телефон, але в очах починає темніти. Задишка з'явилася, ніби я щойно не десять метрів пройшов, а пробіг стометрівку.

- Ігорю, з тобою все гаразд? – десь здалеку чую схвильований голос Юлі.

Язик не може поворухнутися. Все як у сповільненій зйомці. Хтось веде мене під руку до машини та допомагає сісти всередину. 

Очі самостійно закриваються. Я чомусь дуже сильно хочу спати. 

Під спокійний гул заведеної машини я провалююсь у сон.