Не мій мільйонер - Ірина Романовська
Аня.
Теперішній час
Запізнююся. Вперше в житті спізнюся на роботу. Прикро, що сьогодні я прокинулася раніше позначеного часу на будильнику, але все одно не встигаю.
Винною тому є зламаний автобус, який не довіз мене до потрібної зупинки якихось п'ятсот метрів. Ще й, як на зло, за ніч намело стільки снігу, скільки не випадало за всі попередні місяці разом. За будь-яких інших обставин я певно б встигла добігти вчасно.
У місті колапс. Автобуси ходять через один, переповнені. Люди штовхаються та лаються одне на одного. Всі поспішають у термінових справах. І якщо автомобільні дороги ще більш-менш встигли до ранку почистили від снігу, то на пішохідних доріжках все набагато гірше. Навіть з лопатою двірники ще майже не проходили. В деяких місцях сніг доходить мені майже до колін. Добре що хоч мої зимові чоботи вищі. Катя, змінниця моя, вже чотири рази дзвонила. Їй терміново треба додому їхати, дитина захворіла.
Стукаю каблуками чобіт по підлозі. На ходу знімаю з себе шапку, шарф, розстібаю куртку.
- Привіт-привіт. Вибач, будь ласка. Я не винна. Неслася з усіх ніг через кучугури. - Цілую Катю в щоку.
- Я швидко доповідаю та біжу додому. Вночі в'їхала делегація із п'яти осіб, учасники конференції. У місцевому коледжі обговорюватимуть проблеми сучасної вищої освіти, уявляєш? Ой, неважливо. Вони на четверо діб до нас. Двадцять п'ятий номер на ремонті. Знову прорвало трубу у ванній кімнаті. Із шістнадцятого номера сьогодні з'їжджає літня пара. Наче все. – дівчина застібає своє пальто. - Ах, ледве не забула найголовніше. Сьогодні Борис Федорович на місці. Якісь столичні шишки приїжджають. Спонсори чи щось таке. Ти слухай усе, може, які новини цікаві будуть. Усе. Бувай.
– Зрозуміла. Двадцять п'ятий на ремонті. Директор на місці. Шишки зі столиці. Начебто все запам'ятала. Біжи давай. Соні привіт і поцілунок від мене. Нехай одужує. - Машу я на прощання Катерині.
Вішаю куртку в шафу, сумку з домашнім обідом кладу туди ж. Загалом на роботі ми не голодуємо. Нам приносять їжу з готельного ресторану. Але мама є мама. Своє домашнє, каже, воно смачніше. І поклала мені пакет із їжею у сумку.
Кріплю бейджик на робочу блузу. Уважно оглядаю себе у дзеркалі, яке висить на внутрішній стороні дверцят шафи. Гулька трохи з'їхала, але не критично. Згодом поправлю. За такої погоди наплив постояльців навряд варто очікувати, особливо до обіду. Вільний час знайдеться. Хоча неподалік від нас знаходиться автовокзал і ті, хто не зможуть поїхати в таку погоду сьогодні, можуть прийти заселитися до нас на ніч.
- Доброго ранку, Аннусю. – до рецепції підходить наш сантехнік Тимофій Петрович. – З кожним днем усе гарніша та красивіше стаєш, доню.
Тимофій Петрович – місцевий "жіночий прихильник". Завжди сипле компліменти усім жінкам у нашому колективі, як тільки приходить на роботу.
- Ой, ви ото як скажете, - відмахуюсь я, як завжди, і передаю йому ключ від двадцять п'ятого номера.
Не встигаю сісти на свій стілець, як двері готелю відчиняються. На весь перший поверх розноситься луною дружний чоловічий сміх. «Постояльці в таку рань?» - миготить перша думка в голові.
От тобі й встигла перевести подих.
- За роботу, – говорю сама собі я. Стаю за стійку рецепції.
Першим з усієї юрби бачу Бориса Федоровича. Він щось розповідає всім з усмішкою на обличчі, але по його червоній шиї розумію, який він насправді зараз напружений. Гадаю, поруч із ним як раз ті самі столичні шишки про які казала нещодавно Катя. Усі чоловіки, наче з обкладинки журналу: високі, плечисті, з ідеальними зачісками, у дорогих костюмах та зі шкіряними портфелями.
Швидко розгладжую долонями уявні складки на спідниці, перевіряю усі ґудзики на блузці, застебнуті чи ні. Всі на місці. З полегшенням видихаю та повертаю свою увагу назад до крокуючої у мій бік делегації.
- Доброго ранку, Анно! – ніби між іншим, вітається зі мною директор. Його увага зосереджена зараз на навколишніх бізнесменах. Я мовчки киваю у відповідь.
Борис Федорович вказує на простір навколо мене:
- Тут у нас рецепція. Якщо потрібно, її можна перенести в інше місце або переобладнати. Справа є сходи, що ведуть до службових приміщень. Ліворуч ліфт та сходи на верхні поверхи.
– Яка площа першого поверху? – звучить до болю знайомий голос.
Моє серце завмирає та летить прямісінько вниз на підлогу.
Глухий стук.
Голос, який я востаннє чула понад два тижні тому.
Як за помахом чарівної палички всі чоловіки розходяться та біля Бориса Федоровича з’являється до болю відомий мені Ігор Протасов, власною персоною. На рецепцію він не звертає жодної уваги, відповідно, і мене також.
Я стою та не дихаю. Він такий гарний у цьому синьому костюмі. Бороду трохи відростив, йому дуже пасує. Став ще мужніше виглядати. До тепер не уявляла, що я настільки сильно сумувала за ним. Навіть попри те, що кожного вечора вагалася та хотіла набрати його номер. Щоразу відкладала телефон, бо не знала що йому казати. Спитати як справи? Чи краще було б дізнатися, як триває підготовка до весілля?
Так, він все ще одружується, якщо судити з новин в інтернеті. За якими я, як дурепа, слідкую безперестану. Точно дурепа.