Не мій мільйонер - Ірина Романовська

- Як ти, Ігорю? – Юля ніби ненавмисно оголюючи свою шию, коли перекидає волосся одного плеча на інше. Знає, що очима я пильно стежу за її рухами. Пам'ятає, зараза, як я обожнював завжди цілувати в шию та насолоджуватися ароматом її тіла.

- А ти хіба не знаєш нічого? Пригадується мені, ти завжди вдало вміла користуватися глобальною мережею.

- Так. Вибач. – Романова ніби сором'язлива дівчина ховає до низу свій погляд на декілька секунд. Але потім знову підіймає голову та дивиться мені прямо в очі. Ні сорому, ні сором’язливості. Ніби водою змило. – Вітаю з успішним бізнесом, Ігорю. Певно Анатолій Іванович натішитися не може? Нарешті улюблений син очолив сімейне крісло керівника будівельної фірми. – Юля знову демонструє, що не забула багато деталей нашого спільного минулого. 

- Все те ти пам'ятаєш. – З гіркою посмішкою відповідаю я.

- Я нічого не забула, Ігорю. Я все пам'ятаю: як нам було добре вдвох, як ми були щасливі та закохані в одне одного, як ми будували плани на майбутнє. Ігорю, може почнемо все спочатку? – в її очах плескається надія та сподівання. 

Невже, гадає, що так просто можна все повернути як було? Свята невинність! Аж гірко стало в роті.

- Скільки хоче твій «менеджер»? – навмисно ігнорую та залишаю без відповіді питання Юля.

- Один мільйон. – не вагаючись швидко відповідає колишня.

- Нічого собі. А в бізнесмена губа не трісне? – присвистую тихенько я. 

Між нами утворюється невеличка мовчазна пауза. Ми сидимо один навпроти одного та не знаємо про що ще розмовляти. Майже в один ковток випиваю гірку каву. 

Щось у цій історії з тим Леонардо не сходиться. Але що саме  поки не розумію. Потрібно дістати більше інформації про славнозвісного бізнесмена. Я розумію, що не зможу залишити Романову у біді. Принаймні спробую зробити максимум із того, що в моїх силах та компетенції. В знак шани до минулого.

- Я тобі допоможу тобі, Юліє. Але ти маєш пообіцяти більше не лізти в сумнівні справи.

- Дякую, дякую, дякую! – Юля різко підтримає з місця та швидко опиняється в мене на колінах. Кладе руки мені на плечі та намагається міцно обійняти. Вона робила так завжди, коли приходив додому та повідомляв радісні новини. Раніше робила.

Мої руки, ніби в старі часи, автоматично тягнуться обійняти Романову у відповідь. Але я встигаю вчасно загальмувати. 

Чи маю я право зараз її обійняти у відповідь? Чи потрібно це зробити? Все ж таки, окрім наших невдалих відносин, ми вдвох росли разом. Бачили одне одного і в стані алкогольного сп'яніння, і в сльозах, і радісними, і засмучений. Знаємо потаємні сторони одне одного. Юля практично частина моєї родини. 

Ніс мимоволі вдихає знайомий аромат. Юля щільніше тиснення до мене. Від неї так само пахне солодкою ваніллю. 

Трясця! 

Знає, як впливає на мене. Використовує ці жіночі штучки навмисно. Провокує. Зараза. 

- Юлю, перестань. Злізь з мене. – намагаюся обома руками відліпити тіло білявої дівчини від себе. Але Романова швидко реагує на мій протест та вирішує зробити знову все по-своєму. Вона хапає холодними долонями моє обличчя та накриває своїми збільшеними, теплими губами мій рот.

На одну єдину секунду я зволікаю. Дідько! З усією пристрастю та бажанням відповідаю на шалений поцілунок. 

Невже все як раніше? Як колись було в нас?