Не мій мільйонер - Ірина Романовська

– Мій французький менеджер, з яким я відлетіла до Парижа... 

На тому боці телефонної трубки Юля починає плакати. Спочатку ледве чутно, потім все гучніше.

- Леонардо.. вкладав.. свої гроші.. – через сльози Романовій доводиться після кожного слова зупинятися та прочищати ніс, - В мій.. розвиток.. Вбрання, презентації, вечірки, кастинги, реклама. Але... за два роки... моя.. кар'єра... так і не злетіла догори... Тому я вирішила все припинити та повернутися додому...

Я намагаюся розібрати хоч щось із її заплутаної розповіді, але це дуже важко через постійне скиглення Юлі. В неї почалася істерика. 

- Чого саме він хоче? Юлю, зберися та розповідай!

Я не можу просто взяти та натиснути «відбій» на екрані мобільного. Навіть після всього, що вона накоїла.

- Каже, що я мушу повернути усі витрачені на мене кошти, бо в іншому випадку він... Він зробить мене... своєю особистою повією. А мої оголені фотографії розлетяться по всьому світу... Ігорю, що мені робити? – продовжує гучно ридати у трубці Юля.

- Скільки?

Почуття тут ні до чого. Їх немає. Це просто мій обов'язок. Вона мені не чужа людина.

- Багато, Ігорю. Дуже багато. У мене стільки немає.

- Юль, а до чого тут взагалі я? – я не розумію, чому раптом мені Романова вирішила подзвонити зі своїми проблемами. - Подзвони своєму батьку, він не залишить улюблену донечку в біді.

- Тато потрапить у лікарню, якщо дізнається всю правду. Для нього я стану соромом, а не донькою. Тим паче навряд тато зможе протистояти Леонардо. Він дуже впливова людина у себе на батьківщині.

- А я, по-твоєму, заможній колишній, який у будь-яку хвилину готовий розв'язувати твої проблеми? – моя злість так і рветься назовні, хоч я і намагаюся тримати все в собі.

- Чому ти нікому не розповів, що це я тебе покинула?

- А навіщо? Що б це змінило? Це б не змусило тебе покинути того Леонардо та знову повернулася до мене. Я правий?

- Так. – дуже невпевнено та тихо відповідає Юля. Мені навіть спочатку здалося, що то просто почулося. Але прокашлявшись, вона повторює те саме трохи голосніше: - Так, я все одно не повернулася б  до тебе.

- Ось бачиш. Нікому не потрібна та правда. Ні до чого усім копатися в нашому особистому житті. Було та й було. - хмикаю я в трубку.

- Я усвідомлюю свою помилку, Ігорю. Я була не права. Ти  найкращий. Я дотепер тебе дуже люблю. Мені шкода, що я тоді поїхала. Шкода, що покинула тебе. Я кохаю тебе. Допоможи, будь ласка, заради старих часів, коли нам було добре вдвох. Мені більше нема до кого звернутися. Будь ласка, допоможи.

- Я приїду завтра у столицю. Зустрінемось у «Мілано» та все обговоримо. Час я уточню пізніше, – перебиваю її зізнання. 

Вони б'ють по мені сильно. Щемить у грудях.

- Спасибі, Ігорю. - Занадто швидко змінюється настрій в Юлі. Вже немає ніяких сліз, рюмсання та зітхання. Лише велика радість у голосі. Наче не вона пів хвилини тому ковтала соплі та мочила слізьми серветки.

Не кажучи більше ні слова, я відключаюсь.

Руки трусяться. Страшенно хочу взяти цигарку та підкурити, але не буду. Мені ледве вдалося позбутися цієї шкідливої звички. Натомість роблю посеред готельного номера спортивні вправи: віджимання, присідання, качаю прес. Потім знову йду до душу. Потрібно добре поміркувати. 

Не час впадати в крайнощі. Сталося те, чого я чекав останніх два роки. Моя колишня, моя Юлька повернулася до країни. Повернулася у рідне місто. У наше місто. Завтра я її побачу.