Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія 

— Прокидайся соня - я довго не могла заснути, тому вставати так не хочеться, але за секунду до мене доходять слова Стаса і я швидко піднімаюсь.

— Яка година? - голова просто розколюється на кусочки.

— Дев'ята ранку, приймай душ та швидко на сніданок - Стас цілує мене в носик та йде геть, а я ще декілька хвилин просто дивлюсь на двері.

Душ трохи допоміг моїй голові нарешті запрацювати, але вона все так і болить. Дивлюсь на себе в дзеркало, вся спухла не виспана, макіяж тут явно потрібний, Хоча б мінімальний. Тому швидко маскую свої синці під очами, підводжу тушшю вії в на цьому все. Вдягаюсь у той самий одяг, що і вчора та швидко біжу на кухню. Настрій трохи покращився не зважаючи на біль, я дуже рада нарешті вибратись кудись, а тим більш з'їздити до батьків.

Стаса на кухні вже не було, мені повідомили що він зачекає мене на дворі. Тому швидко снідаю, та біжу на вулицю. Стас стоїть біля машини на з кимось розмовляє телефоном.

— Я тобі сказав, живим. Що не зрозумілого ? - його злість відчувається, а повітрі, цікаво про кого він говорить. Стас ще трохи слухає, й мовчки скидає дзвінок.

— Поїхали - він рукою запрошує мене в авто, я сідаю на переднє сидіння, щоб бути ближче до нього.

— Стас, я давно хочу тебе дещо запитати, але боюсь, що ти можеш якось не правильно зрозуміти - хвилювання відчувається у кожному моєму слові. Стас переводить на мене зацікавлений погляд, але нічого не говорить.

— Це означає можна питати ? - його мочання мене лякає. На мої слова він просто киває в знак згоди.

— Як там Ярик ? Ти знаєш щось ? Він здоровий? - відчуваю як сльози наповнюють очі, я не думала що розплачуюсь.

— Нормально з ним все - Стас злиться, але чому. Що я зробила не так ? Не можна тепер і про брата запитати, так вони вороги, але він мій братик і мені важко вирвати його із свого серця.

Більше мені не хотілося говорити, його злість мене ображає. Тому відвернувшись до вікна, я просто спостерігала за тим як міняються пейзажі. Виявляється ми живемо далеко від міста, до нього ми добиралися майже годину у повній тиші. Та коли заїхали на цвинтар, я зрозуміла що мої образи ніщо, у порівнянні з горем тих людей які сюди приходять.

— Стас, на що ти злишся ? - вирішую перша заговорити.

— Тому, що щоб вирішити свою проблему та жити більш менш спокійно, я повинен зробити те після чого жити вже сенсу не буде - його відповідь мене дуже сильно налякала, про що він говорить ? Це якось зв'язано зі мною?

— Це через мене щось? - мій голос так сильно тремтів, що я ледве вимовила ці слова.

— Ні, тебе я нікому ні за яких обставин не віддам - ці слова по плану мали мене заспокоїти, але налякали ще більше. Про що тоді він говорить.

— То що ти повинен зробити? - Стас перевів на мене свій погляд, і вже по ньому я зрозуміла що відповідати він не хоче.

— Йдемо попелюшко - напевно він мені ще не довіряє, це мене боляче ранить. Та всі свої емоції я відкладаю на потім, адже я йду до своїх найрідніших людей.

Стас дістає свічку та квіти, і я розумію що йому насправді не байдуже, просто можливо зараз він не готовий поділитись зі мною. Ми мовчки йдемо до могили моїх батьків, та серце моє не мовчить, воно як завжди розривається від болю. Мені завжди боляче сюди приходили, знати що тут лежать найдорожчі мені люди, і не мати змоги їх обійняти. Не могти відчути запаху, почути голосу, я вже починаю забувати їх голоси, тільки запах пам'ятаю досі. Напевно нафарбувати вії було поганою ідеєю, адже сльози вже течуть по моїх щічках. Я беру у Стаса квіти, їх тут вісім штук, та розділяю між мамою та бабусею. Вона тут поруч похована, завжди хотіла бути поряд із дочкою, і я виконала її останню волю.

— Привіт мої любі, у мене все відносно добре. Познайомтесь це Стас, ми разом. Я дуже сумую за вами, а особливо за тобою мамо. Вибач ми з Яриком трошки посварились, та обіцяю тобі що колись ми знову прийдемо разом. У мене все відносно добре, ви напевно все і так бачите, та знаєте що мені довелося взяти у руки зброю, щоб захистити себе. Надіюсь ви не розчарувались в мені, правда ж ? Я не хотіла цього, просто так склались обставини. - я вже плакала, але на пам'ятник прилетіла маленька пташка, та сіла на мамину половину. Мама прилетіла до мене у вигляді пташки, знаю можливо це звучить якось абсурдно, але я в це вірю.

— Я тебе також люблю мамо - я простягаю розкриту долоню до пташки, і вона сідає на неї, сумнівів у мене не залишається вона пробачила мені.

— Дякую - пташка полетіла геть, а я не втримала та обійняла Стаса, який весь час продовжував стояти мовчки.

— А ти часто ходиш до свого брата чи до мами ? - можливо я знову не туди лізу, але мені так хочеться бути до нього душевно ближче.

— До мами стараюсь раз в пів року заїхати - але про брата промчав, але в душу лізти я більше не хочу.

— Ходімо? - Став кивнув на знак згоди, і ми пішли до машини. На душі мені справі стало легше, залишилось тільки помиритися з братом і можна бути повністю щасливою.

У машині ми знову мовчали, куди ми їхали я не знала, але точно не додому. Але коли ми приїхали до ЗАГСУ, я сильно здивувалась.

— У тебе тут якісь справи?

— Так наше весілля - я істерично засміялась, що наше весілля? Я правильно почула

— Це жарт якийсь ? - але погляд холодних очей говорить зовсім про інше, це не жарт.

— Я ж казав, що ти моя. - з кожною секундою я впадаю у шок ще більше.

— Але чому ти не зробив мені пропозицію. Я б й так погодилась - це схоже на безумство якесь, що за муха його вкусила.

— Тому і не зробив - його холод мене вбиває із середини, що на нього найшло.

— Так не красиво, ти робиш мені боляче - бачу мої слова заставляють його замислитися на декілька хвилин.

— Я не хотів, але зараз ми одружимось - це типу було таке вибачення ? Обурення накривало мене все сильніше, про що він собі думає.

— Стас, я чекаю пояснень - якщо він думає, що може все за мене вирішувати то помиляється.