Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія 

Стас повернувся тільки зранку, зі мною тільки привітався і одразу ж пішов у кабінет. Я не ображаюсь, знаю у нього зараз дуже багато справ, тому розважаю себе сама.

— Пані Амелія, ви надмірно потураєте їхнім бажанням, собаки без корму вже робити нічого не хочуть - дивлюсь на собак які весело махають хвостиками, переводжу погляд на чоловіка який за ними доглядає. Мені було настільки нудно, що я гралась із ними, але я ж не хотіла нічого поганого.

— Я постараюсь менше давати корм, і можна просто Амелія - стараюсь говорити м'яко, адже відчуваю свою вину через це.

— Якщо ваша ласка, не давайте більше їм корму Амеліє - киваю головою на знак згоди, та швиденько йду геть.

Відчуття вини засмучує мене, але більше те що не зможу гратися із собачками. Вони єдині хто стали мені тут друзями, решта відносяться до мене просто ввічливо. Не можу сказати, що я не задоволена їх ставленням, або що замічала косі погляди на собі, але вони не настроєні на дружбу зі мною. Ми можемо перекинутися декількома фразами і на цьому все, а мені так хочеться гуляти, спілкуватись, я навіть за роботою офіціантки скучила. Не за виродком начальником, а за самою роботою.

А ще я переживаю за брата. Як-не-як, а ми сім'я, навіть якщо ми у сварці або не спілкуємось, це не означає що я не думаю про нього. Але дуже боюсь запитати у Стаса за Ярика, адже він може щось не те подумати, але не відомість мене лякає. Напевно нашим батькам на небесах також сумно, вони виховували нас чесними та порядними людьми. Старалися вкласти у нас цінність сім'ї, мені здавалось у них це вийшло, але як показала практика то ні. Я давно їх не навідувала, до цих подій старалась раз на місяць провідати. Зараз мені дуже хочеться до них, розповісти як у мене справи, пожалітись на все що мене турбує, мені це завжди помагало. Здавалося, що я справді з ними розмовляю, мама завжди гладила мене по волоссю і переконувала що все мине. А батько розказував як правильніше вчинити, як ж мені не хватає їхніх порад зараз.

Мені сумно, тому іду до єдиного джерела спокою, до Стаса. Надіюсь у нього знайдеться хвилинка для мене, мені багато не потрібно, просто хочу в його обійми. Вже під дверми дуже хвилююсь, боюсь відчути що я зараз не потрібна, тому пару хвилин налаштовуюся, щоб постукати. Роблю пару легеньких стуків, в заходжу в кабінет.

Стас сидить та переглядає якісь документи, чоловік якого я в перше бачу, щось дивитися у ноутбуці. Вони навіть не почули що я зайшла, а я не знала що робити. Стас підняв погляд, і я зустрілась з його холодним поглядом, впевненість у правильності свого рішення швидко мене покинула.

— Вибачте, що перервала. Я думала у тебе знайдеться для мене хвилинка - мені довелось докласти зусиль, щоб не розплакатись, не чекаючи відповіді я швидко вийшла геть.

Мені зараз так необхідна його підтримка, теплота та любов, що стримати сльози я вже не маю сил. Я помалу крокую до нашої кімнати, мені вже не хочеться нікуди їхати. Мені вже взагалі нічого не хочеться, та мене зупиняє Стас. Він ніжно обіймає мене, притискаючи до себе. Це те що було мені так не обхідно, але щоб на оборот заспокоїтись, я ще більше розплакалася.

— Ну чого ти маленька моя ? - він акуратно витирає мої сльози, цілує носик. Від цих дій мені стає краще, йому не байдуже. Знаю що ще вчора він мені сказав про кохання, та чомусь мені хочеться чути що я потрібна кожного дня.

— Мені стало так сумно, я хотіла твоєї уваги, а ти так холодно на мене подивився - Стас ніжно цілує мене в губи, в цьому поцілунку стільки любові та тепла , це те що мені було так необхідно.

— У мене ще є деякі справи, але за пару годин я весь твій. - широка посмішка швидко з'явилася на моєму обличчі.

— А ми зможемо поїхати в одне місце ? - я намагалась відтворити погляд із кота Шрека, на що Стас тільки щиро усміхнувся.

— Якщо ти так просиш. Куди саме ?

— До мами. Тобто на цвинтар - бачу як міняється погляд, він явно не очікував на саме таку відповідь.

— Сьогодні якийсь особливий день ?

— Я просто скучила, плюс хочу вас познайомити. Знаю звучить дивно, та я люблю з ними розмовляти, я впевнена що вони мене чують. - Стас цілує мене в голову, ще міцніше притискаючи до себе.

— Якщо для тебе це так важливо, то поїдемо - сум замінився на радість, з кожним днем Стас відкривається для мене все з кращої сторони.

— Дякую. То я йду підготуюсь, а ти за той час вирішиш свої справи - цілую швидко в щоку, та біжу в нашу кімнату.

Але відкривши шафу з одягом, я просто не уявляю що вдягнути. Все дуже нарядне, у такому на цвинтар не підеш, потрібно щось не дуже яскраве та відкрите. Можливо я занадто консервативна, та для мене це місце суму, де люди приходять усвідомлюючи що нічого не вічно. Ми завжди думаємо, що у нас багато часу, що ще встигнемо сказати про свої почуття, або ж з часом помиримось. Але приходячи сюди, ти розумієш що всі маленькі образи не вартують того втраченого часу. Так і для мене це місце усвідомлення того, що тут хоронять мертвих та живих. Живих тому що тут багато хто залишає своє серце, поряд з тими кого вони так сильно любили. І вдягнутись мов на свято, я не можу собі дозволити.

Тому більша половина часу пішла на то, щоб вибрати одяг. Хоч на вулиці трохи жарко, та всі плаття у мене яскраві тому вони одразу ж відпали. Тому я вдягла темні джинси, на верх вибрала білу просту футболку, волосся я зав'язалася у високий хвіст, макіяж сьогодні мені робити зовсім не хотілось. Я розглядала себе в дзеркалі та усвідомлювала, що я дуже змінилась за цей період. Стала виглядати якось доросліше, а можливо мені просто здається.

Сьогодні у нас перша прогулянка як пари, це мене дуже радує. Так це ще не побачення, але також не погано. Мені справді важливо познайомити їх, адже у мене на цьому світі більше нікого немає. Так є брат, та з ним вони можливо вже знайомі, згадка про Ярика мов лезо знову пронизує моє серце. Мені дуже важко сприйняти той факт, що ми з братом вороги. Я ще надіюсь, що він одумається та попросить пробачення, можливо наївно з мого боку, але як вже є.