Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Піднімаючись вгору, я раз у раз, ловила зацікавлені погляди. Особливо чоловічої половини тутешніх мешканців. Не сказати, що я набагато старше. Можливо, всього на декілька років. Проте ж мій стриманий зовнішній вигляд привертав непотрібну увагу. І справа тут не в стилі одягу, його красі або вартості. Сам він виявився абсолютно інший і впадав у вічі.

    Хоча насправді, нас мало хто помічав, а я навпаки, розглядала все, щоб зрозуміти, як бути далі.

    Сходи переходили з поверху на поверх, ми піднімалися ще вище. Я все чекала, коли ж ми зупинимося і повернемо хоч в один коридор. Хоча була б не проти взагалі, від гріха чимдалі, повернутися назад. Особливо сильно зажадала цього, коли уважніше розглянула численні двері у блоки.

    Це не наші гуртожитки. Це вулик!

    Справжнісінький мурашник, в якому звідусіль звучала гучна музика, крики і шум голосів. Деякі двері і зовсім були відкриті навстіж, розкриваючи секрети того, як живуть американські студенти. Слід сказати, що я припускала разючу різницю між тим, до чого звикла, і з чим зіткнулася. Вона прямо впадала у вічі плануванням усередині кімнат і строкатими стелажами й стендами в коридорах.

    Продовжуючи підніматися, помітила, що Харлі намагалася відгородити мене від уваги знайомих, і все швидше крокувала вище по сходах.

    Майже під самісінький дах.

    І я була права. Вже через три прольоти, на сьомому поверсі, я побачила вихід саме на нього, а в коридорі виявилося набагато спокійніше, ніж поверхом нижче.

    — Це поверх аспірантів і тимчасових викладачів. Але тут живуть і випускники, — зустрівши мій похмурий погляд, Харлі точно розгледіла в нім невдоволення.

    — Що означає тимчасових? — я перепитала, адже такий термін незнайомий абсолютно.

    — Ам... — дівчина знову продемонструвала білосніжну посмішку, замислившись. — Це, коли до нас приїжджають лектори з інших штатів. Лекторій. Ну, ви розумієте.

    — Хіба викладачів не розселяють в готелі або на орендовані квартири? — уточнила.

    Ми підійшли до крайніх дверей з наклейкою легендарного знімка Ейнштейна. Вловивши мій ступор, дівчина, посміхнулася:

    — Може когось і селять, але зазвичай на це ніхто не звертає уваги.

    Харлі штовхнула двері і відразу ж крикнула:

    — Hі, guys! *(Привіт, народ!)

    — Господи... Куди я потрапила? — убито зашепотівши на рідному, я встала в дверях, як дикунка.

    Вивчаючи не маленьких розмірів вітальню, налічила близько п'яти дверей в усіх її кінцях. Приміщення виглядало просторо, по центру стояв широкий темно-синій диван, розкидані пуфи, а поряд з плазмою тягнувся довгий низький столик. Зараз він виявився завалений пляшками з-під пива, коробками з піцою, і, якщо не помилялася, китайською їжею.

    Приїхали.

    Видихнувши, загострила увагу на секторі з кухнею — єдиному охайному острівці чистоти. Уся решта простору зберігала докази недавньої бурхливої гулянки.

    — Ma Bella!!! — несподівано прозвучав басовитий вигук. Я здригнулася, коли поряд зі спинкою дивана несподівано показалася голова смуглявого хлопця, з коротким їжачком темного волосся. — Чому так довго?! Ми усі в нетерпінні!

    До речі, двері я так і не закрила. А навіщо? У типу "моїй квартирі" знаходилися двоє мужчин, зовні напівголих і з пивом в руках, і дві дівчини, не рахуючи Харлі, що сиділи з ними на підлозі прямо біля плазми. Вони дружно і дуже весело спостерігали за мордобоєм на екрані, і явно не збиралися розходитися. Оглянувши компанію, дійшла висновку, що потрапила на сходку фанатів реслінга.

    — Знайомтеся, крихітки! Ваша нова сусідка, — Харлі махнула рукою в мій бік, а я отетеріла.

    Це якийсь сюр.

    Мабуть, подібне прийшло в голову не лише мені. Дівчата "сусідки" піднялися і пильно оцінили загарбника своєї території в моєму обличчі. Від шоку, нещасні навіть скривилися.

    — Дуже приємно, — видавила з себе, а відшукавши ногою двері, пхнула і закрила їх. — Мене звуть Кет, і ймовірно... Я ваш новий аспірант.

    Примружившись, чекала якою ж буде реакція на мої слова.

    — Ти жартуєш, Харлі? Вони сказали, що приїде лектор! — голос подав дружок чорнявого.

    Блондин піднявся на повний зріст, чим трохи не причесав стелю. Хоча причісувати він явно міг добре. Особливо уміло мене причесали саме його, майже прозорі, як льоди Антарктики, очі.

    — Маленька, ти точно новий типу... лектор? — після його питання, стало ніяково.

    Опустивши очі, помітила, як щиро зареготав, очевидно, італієць. Він окинув мене відвертим поглядом, за що отримав запотиличник від своєї подруги афро-американки.

    — Ам... Не зовсім. Я інтерн, і дійсно аспірант. Але ступінь ще не захистила. Хочу стати лікарем, а не науковцем, — намагаючись згладити кути, я вже нічого так не хотіла, як потрапити в ліжко і виспатися.

    Якщо бути чесною, то я жахливо хотіла швидше втекти звідси хоч кудись.

    — Все! Досить! Підберіть свої яйця з підлоги, і на вихід! — афро-американка штовхнула і одного, і другого в спину, буквально випхнувши, з криками, хлопців за двері.

    — Дурні! — закінчивши і зачинивши, вона окинула мене оцінюючим поглядом знову. — Я — Кім! Кімберлі. А от це блондинисте непорозуміння — Харлі. Ну, ти з нею вже знайома. Вона наш місцевий матюк. Простіше — староста.

    — Приємно... — промимрила, і зрозуміла, що взагалі не вписуюся в такий жирний кадр з "Американського пирога".

    — А? — я подивилася на третю дівчину, чиє волосся більше нагадувало суміш рожевого і сивого відтінків.

    Відтінок красивий, волосся шовковисте і хвилясте, а сама його власниця мініатюрна, і дуже миловидна. Але її зневажливий погляд зіпсував усе враження.

    — Розмарі Бішоп. Я з коледжу сестринства.

    — Медсестра, як і я, — нарешті щиро посміхнулася Кім.

    Її відношення допомогло заспокоїти гучний стук в грудях. Не хотілося, щоб в перший же день, моє знайомство з "сусідками" не відбулося.