Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман
Саме тому, того дня сталася і третя річ. Спочатку гаряча вода обпекла пальці, слідом холодний душ викликав порожнечу і злість, а тепер ртуть. Саме вона, подібно до отрути люті побігла по венах, пожираючи зсередини.
П'ять років! П'ять років мого життя пройшли повз, і заради кого?
— Я згодна! — кивнувши і упевнено відповівши, викликала подив на його обличчі. Мабуть чекав, що прохати, як ганчірка, стану. Ну, вже ні! — Тобі дійсно потрібний відпочинок, Євгеніє Борисовичу.
Діставши стільниковий, я відкрила "ватс" і чат з Людою. Саме в нього півроку тому прилетіли знімки мого чоловіка, що пристрасно впився в губи якійсь шльондрі, коло універу, де він працює.
— Важко трахати двох одночасно. Я все розумію. Ти просто стомився!!
— Що? Ти що несеш, Катю?!
Женя схопився, але кинувши погляд на фото, яке я йому показала, вилаявшись, відвернувся і стиснув руки в кулаки.
Значить, правда. Він з нею спить.
— І давно... ти знаєш? — Женя все-таки підвів погляд, а у мене в очах сльози стояли.
Так і роздирало в грудях бажання заволати і прикласти його чимось! Взагалі вбити до біса за те, що дозволила собі так принизитися перед ним!
— Півроку, — прошепотіла грубим, але рівним голосом, сховавши телефон назад в кишеню байки, в якій через півгодини винесу сміття.
Яка іронія...
— Чому не сказала нічого відразу? — Женя сів назад за стіл, як старий дід.
Мабуть вирішив зайняти позицію жертви. "Це не я її трахав, це вона мені по яснах їздила".
— Про те, що мужчини — полігамна наволоч, мені ще мама в підлітковому віці пояснила. Тому ти отримав в подарунок незайману дурепу, що свято вірила в любов. Але мабуть, прийшов час покласти край цим стосункам і дати тобі відпочити. Назавжди! Це на користь! У тебе більше сил на іншу пасію з'явиться!
Він нічого не відповідав, не говорив, а просто дивився перед собою в одну точку. Та і що тут скажеш? Я ж дурна, думала це інтрижка на один вечір. Але судячи з його сьогоднішньої реакції, він цю хвойду і далі трахає у мене за спиною.
Тому... Можливо, тому що і сама вже не відчувала до цієї людини нічого, я не пролила ні єдиної сльози. Не було істерик і трагічних депресій.
Навіщо? Я розчарувалася у всьому, що було пов'язано з чоловіками.
Виявляється мені стало нудно з цією людиною, і навіть страшно уявити що було б, одружися ми. Адже колись сильне почуття, яке, напевно, досі так і шкребло в грудях, стало звичайнісінькою звичкою. Не перетекло в теплий спокій, не стало повільною ніжністю, а просто скотилося до: треба, звично, так завжди, так має бути.
Це ширма особистого життя, і мені вона набридла. Мені двадцять шість. Чому ж я стала схожа на самотню стару, яка вже пройшла усі віхи сімейки?
Не хочу! І більше так не принижуватиму себе! Ні за що!
Мабуть, тому все змінилося відразу. Говорять, у Всесвіту свої закони, свої правила і свої задуми. Але нас майже вісім мільярдів... Невже наш Чумацький Шлях вирішив помітити і мене?
***
— Міс? — я здригнулася, а витягнувши навушники з вух, обернулася.
До мене нахилилася усміхнена стюардеса і вказала на ремінь безпеки, Вона м'яко кивнула і звернулася англійською:
— Будь ласка, пристебніться. Ми заходимо на посадку.
Тільки зараз зрозуміла, що прилетіла у Штати. В цей момент до мене, нарешті, дійшло, що я настільки далеко від домівки.
— Спасибі! — тихо відповівши, я посміхнулася і почала нервово шукати кінець пояса.
Я так хаотично шарила по простору між сидіннями, що напоролася на сусіда. Від дотику до незнайомця, відчула гострий укол тремтіння, а піднявши погляд, в подиві втупилася на кінець свого ременя. Він був у руці сусіда, яким виявився молодий чоловік.
— Ось! Це ваше, — він зняв дивну чорну пов'язку з обличчя, і посміхаючись, знову протягнув ремінь.
За дванадцять годин перельоту з Києва, я навіть не спромоглася звернути увагу на те, хто сидів поруч. А все через дегенерата, який перевернув моє життя так, що я періодично опускалися до відвертих прокльонів. Лаялася, а потім закривалася і не помічала того, що відбувається навкруги.
— Спасибі! — ввічливо подякувавши, я забрала ремінь, а незнайомець дивно вклонившись, обернувся до ілюмінатора.
Оглянувши його уважніше, я, нарешті, помітила незвичайну зовнішність молодика.
Дивний. Очі косоокі і мигдалеподібні, але величезні і такі, ніби горять зсередини. Як у кота, який дивиться вночі з-за рогу.
Звернувши увагу на краєвид з ілюмінатора, я втратила інтерес до хлопця майже відразу. Адже навпроти, у вузькому і крихітному віконці горіли вогні величезного міста. Вони зачаровували, а вдалині виднілася його найвища споруда. Колись Статуя Свободи зустрічала мореплавців біля берегів Атлантики, заявляючи всім виглядом про те, що це країна вільних людей.
Несподівано мій сусід різко і холодно буркнув на незнайомій мові, а слідом і зовсім закрив ілюмінатор. Насупившись, я оглянула його, як ненормального. Очевидно, він не в ладах з головою. Проте йому явно все здавалося фіолетовим. Хлопець і не звернув увагу на мій яскравий мовчазний протест, натомість абсолютно відсторонено вставивши у вуха навушники.
Ще один агнець Господній і вінець всього сущого!
Спостерігаючи за тим, як сусід відкинувся на спинку крісла і закрив очі, я з деяким побоюванням застебнула ремінь безпеки, відігнавши деталі дивного знайомства.
Якийсь занадто агресивний тип.
Запальний і дивний, він вкарбувався в пам'ять, як зарубка.
Чи могла я знати, що це не остання зустріч з цією людиною, і що Америка змінить моє життя назавжди?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
