Я не вірю у казки - Лада Астра

– Як тут чарівно! Як атмосферно! Все пахне деревом. А ванна кімната яка! Іди тільки поглянь, Ясю, – бігала по нашій хатинці Рита. 

Що ж. Маю визнати, що грошей сюди вклали не мало. Все таке ніби під старовину, але речі усі нові. І дійсно затишок якийсь відчувається. 

Все поселення складається з чотирьох маленьких будиночків для двох і ще трьох великих двоповерхових будинків. По центру знаходилась певно основна зона відпочинку. Жіночка Софія пояснила нам, що там ми будемо зустрічати новий рік і на подвір'ї, біля старої кам'яної криниці загадувати своє бажання. Це не все, що вона нам розповідала. Але її легенди якщо чесно промайнули тоді повз мене.

– Скажіть, будь ласка. А годувати нас взагалі тут будуть? – запитала я тоді, безцеремонно перебиваючи нашого гіда

– Обов'язково, – прошепотів позаду мене знайомий голос. Я підскочила від несподіванки й зі злістю глянула на красунчика водія, який же ніби біля снігоходів залишився. 

– Дівчата. Зараз Софі вас розселить згідно з передзамовленнями, а на пізній сніданок чекаємо вас у нашому ресторані, – голосніше промовив чоловік, показуючи на головну будівлю з широкими терасами та панорамними, скляними вікнами, обвішаними мерехтливими гірляндами.

Ми з Ритою швидко переодягнулись з дороги й поспішили на сніданок (чи вже скоріше обід), бо все чудово, але бурчання животів новорічного настрою не додасть.

– Я чекаю, – тихо промовила до мене Рита коли ми вже наїдені сьорбали дуже смачний глінтвейн біля дійсно казкового каміна. От справді такого як у фільмах показують. 

– Що ти вже чекаєш?

– Чекаю якщо не вибачень, то хоча б слів вдячності що витягла тебе з міста у таку неймовірну красу. 

– Місце приємне і їжа смачна, – погодилася я. – Але таке саме ми могли отримати просто виїхавши за місто.

Бо ж справді ресторан і обслуговування хороше, але якщо згадати скільки ми сюди добирались, то не рятує навіть неймовірний краєвид на засніжені гори та просто велетенські дерева навкруги. 

– Ти жахлива песимістка, – буркнула подруга.

– Я реалістка.

– Це одне й теж.

Тим часом гід Софія перейшла у своїх розповідях до основної легенди:

– З давніх-давен у ці місця молоді діви приходити просити для себе щасливої долі. Джерело, на якому вимурований колодязь, вважалося магічним провідником між паралельними світами. У Новорічну ніч діви приходили до джерела й просили собі щастя, а потім діставали крижаної джерельної води та обливали себе нею і пили її.  Вважалося що та буде щасливою, яка дійде до дому мокрою і не захворіє. Таку діву називали тут Сніжною. 

– Я обливатись не буду, – відразу попередила я.

– Хто б сумнівався, – почула тихе від дверей. 

Там, спираючись на стіну, стояв знайомий водій. Хоча я вже дуже сумнівалася, що він просто водій. Дорогий светр, фірмові штани як в мого боса і годинник, який коштує як моя квартира, наводили мене на думку що певно це і є власник Долини.

– Мої любі. Можливості відновити чудові старовинні традиції ми завдячуємо Матвію Миколайовичу Бережному, – усміхнулась Софія, підтверджуючи мої здогадки. 

А дівчата відразу й розтанути та одна по перед одної почали запрошувати чоловіка випити з ними глінтвейну. Та він і не відмовляв. Посміхався кожній і ще й встигав компліменти розкидати наліво й направо. Бабій калібрований, що з нього взяти. 

Але все-таки я розслабилась. Під веселі балачки та потріскування вогню у справжньому каміні відчула якийсь такий приємний спокій, а за вікном пролітав сніжок. Я задивилася на його красивий танок у повітрі й не помітила коли Матвій підсів на крісло біля мене. 

– То ви боїтеся холоду? – тихо поцікавився він привертаючи мою увагу. – Вперше зустрічаю сніжну королеву, яка не виносить холоду.

– Не смішний жарт, – відповіла йому, продовжуючи дивитись у вікно.

– А я поки й не починав жартувати…

– І не намагайтесь. Я погана для вас компанія. Пошукайте когось більш компанійського. У тій стороні багато охочих, – тихо промовила я,  показуючи поглядом на дівчат які поїдали нас очима.

– Колюча. Люблю таких, – прошепотів він, нахиляючись до вуха та викликаючи своїм подихом хорошу таку компанію мурашок, які пробілись по моїй спині.

– Бабій. Терпіти таких не можу, – повторила його маневр і відмітила, що від нього ще й до того ж дуже приємно пахне. 

Жінка всередині мене задоволено замуркотіла. Довелося на хвоста їй наступити, щоб ото не розкочувала тут губу.

Матвій тим часом тихо розсміявся з моїх слів і знову нахилившись надто близько до мене промовив своїм оксамитовим голосом:

– Твої очі говорять про інше…

– Мої очі говорять про те, що ти привабливий чоловік, а я здорова жінка і маю здорові реакції. 

– Ти так цікаво говориш. Відкрито якось. Вперше таку зустрічаю, - дивився він зачаровано в мої очі.

– Звісно я така єдина і не повторна, – скептично додала я.

– Так і є. До джерела можеш не ходити, тобі то вже не треба, – прошепотів він пішов собі кудись, залишивши мене у повній розгубленості від його слів та від власної реакції на них.