Я не вірю у казки - Лада Астра

– Це буде найкращий Новий рік у нашому житті, – примовляла Рита, викладаючи на стіл суші. 

– Ти зараз ще і їсти збираєшся? 

– Так. І ти зі мною теж поїси. Завтра з ранку не до їжі буде. Сама розумієш, треба ще до того села якось дістатись…

– Якось? Ти казала, що за нами мають приїхати.

– Ну звісно. Так і буде. Я ж просто не знаю скільки то займе часу і чи буде десь там їжа по дорозі, – невпевнено розвела вона руками.

– Боже. На що я підписалася. 

Я б не погодилася. Чесне слово. Але просто мені совість не дозволила пустити її саму бозна-куди. Гіршого божевілля й не вигадаєш та Рита вперто стояла на своєму і сказала, що й сама якщо що поїде. Бо це, бачите, доля, а не просто випадковість. 

Сиділа вона якось увечері й гортала тік ток. Раптом випадає їй відео про якесь закинуте і богом забуте село у Закарпатті. Буцімто там містичне місце, оповите неймовірними легендами й от один бізнесмен вирішив відтворити аутентичність тієї місцини та якраз на цей новий рік має відбутись відкриття такої собі зони відпочинку під назвою “Долина сніжних дів” 

Як розповідала Рита – це місце, де кожна не заміжня дівчина може загадати бажання у Новорічну ніч і упродовж наступного року вона обов'язково знайде свого нареченого.

Як це бачила я – якийсь підприємець викупив старі, трухляві хатинки, зробив там ремонт, провів комунікації й вирішив рубити кеш. Але ж такого добра там і так багато. Купа перевірених баз відпочинку і гостинних помешкань. Тож для просування та успіху свого бізнесу він підібрав з десяток відповідних місцевих легенд, вигадав кілька ритуалів і направив все це на найбільш вразливу цільову авдиторію. Тобто на дорослих, одиноких дівчаток, які готові хапатись за будь-який шанс вийти заміж. 

Був у моїх думках ще гірший варіант, про якогось божевільного маніяка, тому я й мусила їхати з цією мрійницею, а у моїй дорожній сумці був цілий арсенал для самозахисту. Сподіваюсь, що моє критичне мислення та декілька спеціальних балончиків врятують нам життя.