Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Ми піднімаємося в квартиру. Він ставить мою невелику похідну сумку з речима, які я збирала, щоб відпочити за містом, на комод в передпокої. І коли тільки він встиг її захопити? Я й не помітила.

Проводить мене у вітальню.

— Посидь, кицюню, я зараз. Зроблю тобі чаю, — ніжно садовить на диван і вкриває пледом.

І взагалі Веремій у цей вечір дуже ніжний. У всьому. Постійно обнімає, цілує, пестить. Намагається якомога частіше торкнутися мене, чи це мені так просто здається на фоні тотального виснаження? Не знаю. Проте мені це надзвичайно подобається.

Відчувати себе його центром всесвіту — це щось. Від цієї думки мені по трохи стає гаряче, тепло розливається тілом, пульсує, біжить венами. Шкіру поколює від цього нового відчуття, яке зароджується десь глибоко у грудях. Я просто кайфую.

А в його очах бачу теж цілий спектр якихось нових емоцій. Вони мелькають, змінюються, немов тіні. Незмінно залишається тільки ніжність.

Я випиваю свій чай і окутана його теплом поринаю в сон. Давно вже так міцно не спала.

Прокидаюсь на світанку. У його ліжку, в його обіймах. Потягуюся і присуваюсь ближче. Моя голова у нього на грудях. Слухаю розмірене биття його серця і насолоджуюсь.

Уу. Як же це прекрасно! Я готова прокидатися в його обіймах тисячі світанків.

— Малеча, ти вже прокинулася? — його очі ще напівзаплющені, а рука ліниво ковзає по моїй спині. Подушечки пальців легко торкаються тканини футболки, що на мені. 

Його запах вбивається мені в ніздрі, і вкупі з гарячими дотиками дико заводить. Чому він завжди на мене так діє? Так ніби тільки з ним мої відчуття оживають і я гостро реагую на все. Відчуваю і бачу світ у всіх кольорах веселки.

Емоції звиваються всередині мене і розлітаються яскравими іскрами. Обпалюють, та це ще більше заводить. Не відмовлюсь від такої спокуси. Я ще ніколи не почувалася такою...живою.

— Так, прокинулась, — муркочу і трохи піднімаюсь, опираючись на лікоть.

Він ковзає поглядом по моєму обличчі. Нахмурюється.

— Що? Все так погано? — кривлюсь.

— Не критично. Думаю, трішки макіяжу і завтра нічого не буде видно. Ти плануєш їхати в офіс? — видно, що йому ця ідея, м'яко кажучи, не подобається.

— Так, не можу не поїхати.

Чоловік далі хмуриться. Тоді зітхає.

— Гаразд. Підвезу тебе зранку.

Мені ніяково. Я не впевнена, що це хороша ідея. Думаю, що Давид вже постарався мене приплести до його звільнення. До речі про звільнення.

— Веремію, Давид, перед тим як…, — усе в мені стискається від спогаду, як він навалився на мене, його скажений погляд, пальці впиваються в мою шкіру. По спині пробігає морозець, — зробити те, що він зробив. Ем, сказав що я якимось чином причетна до його звільнення. До слова, я й гадки не мала, що його звільнили. Нісенітниця якась.

Дивлюся пильно в обличчя чоловіка і розумію, що не така вже й нісенітниця. Мені раптом стає геть не по собі. Та я не бачу збентеження на його обличчі.

— Це я посприяв його звільненню.

Мене мов кригою обдає від цих слів.

— Тобто? — я все ніяк не можу зрозуміти, — Чому?

— Злато, я обіцяв, що не буде публічних сцен. Їх не було. Але я не казав, що я на це закрию очі… Але тебе у будь-якому випадку не повинно було зачепити, — він злиться. Я бачу це, проте вже і сама спалахнула від гніву, як той сірник.

— Чому ти нічого мені не сказав? Навіть не натякнув?

Мої брови сходяться на переніссі. Отак от взяв і зробив як вважав за потрібне. Чисто по чоловічому. Звісно, для чого мене посвячувати у свої задуми? Я ж йому хто? Ніхто! Наївне дівчисько, яке задовольняє його в ліжку! Лютую подумки.

— По очах бачу, що ти вже собі отакезну історію накрутила, — розводить долонями в сторони, — Проте правда дуже банальна. Як би тобі не хотілося почути більш каверзну і закрученішу історію. Я просто не встиг тобі про це розповісти. Був зайнятий знаєш, — тут він хитро зиркає на мої ледь прикриті футболкою бедра з яких сповзло простирадло, — одним цікавим ділом.

Мій гнів миттєво випаровується. Ох. Жодних каверз. Так і було. Ми були дуже зайняті. Посміхаюсь подумки, згадуючи найпікантніші моменти тих занять. 

— Що ж. Гаразд.

Мені трохи ніяково за свої докори. Та я не встигаю ніяковіти довго, бо миттєво опиняюся під ним.

Він хижо усміхається. Нависає наді мною. Його голова дуже повільно нахиляється до мене. Тону в бурі, що вже вирує в його очах, тоді переводжу погляд на вуста.

Поневолі облизую губи. Його погляд обпікає мене. Мить і він хтиво впивається в мої вуста. А я розчиняюсь в ньому.

Ми цілий ранок валяємося в ліжку. На обід вирішую приготувати щось сама. Покопирсавшись в холодильнику, знаходжу фету і дещо з овочів. В одній з кухонних шафок бачу спагетті. Вуаля. Отже буде паста.

Я усміхаюсь і помішую вже відварені макарони на сковорідці із засмажкою з фети з овочами.

— Мм, який аромат. Просто слинка тече, — Веремій обнімає мене зі спини.

— Угу, — важко зловити якусь думку, коли його губи проводять гарячу доріжку від надзвичайно чутливого місця за вушком і далі вниз по шиї.

Все ж знаходжу в собі сили коротко кинути.

— Постав тарілки, будь ласка, — мій голос геть хриплий.

— Звісно, — легко цьомкає ще раз і швидко відривається від мене.

Як йому виходить так себе тримати в руках? Контролювати чортові емоції? Коли мною, лише від того, що він так швидко відсторонився, похитнуло..

Скажу, що відчувати себе розмазнею — таке собі відчуття. Але склеїтись докупи і виглядати супер впевненою в собі чи показати, що мене хоча б не так все це зачіпає, все одно не виходить…

Ну і грець з ним! Він і так зчитує мої емоції ніби сканер. При чому майже завжди. Що ж.

Поки Веремій накриває на стіл, я вже сяк-так оговтуюсь і ставлю сковорідку на підставку посеред столу. Дві склянки апельсинового соку стоять поруч з тарілками.