Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— Я вже готова. Можемо йти? — Злата радісно усміхається.

Чорт! Яка ж вона все таки красуня!

— Так, звісно.

— Все гаразд? — вона примружує очі, — У тебе вигляд стурбований.

— Ні, кицюню, тобі здається. Все добре. Ходімо, — жестом запрошую до виходу, а кутики губ піднімаються у натяку на посмішку.

Якщо Злата і здивувалася, то не показувала цього і більше не розпитувала нічого. До її будинку автівка домчала за декілька хвилин.

— Я швидко. Не сумуй, — цьомкає мене у щоку і відкриває дверцята. Бачу, що вона у піднесеному настрої. Ловлю себе на думці, що мені це дуже подобається. А ще більше тішить те, що настрій цей у неї через мене.

— На якому поверсі твоя квартира? — запитую.

— На четвертому. Дерев’яні двері. А що? — її брова здивовано повзе вгору.

— Треба ж знати куди йти, якщо довго збиратимешся, — підколюю усміхаючись.

Вона засміялась.

— Я швидко, — повторює, підморгнула і закрила дверцята. Ковзаю по ній поглядом поки вона не забігає у під’їзд.

Розблоковую смартфон. Знаходжу контакти готельного комплексу і набираю номер. Слухаю гудки, відкинувшись на сидіння. Очима подорожую по тротуару, по автівках. Ось одна запаркувалася на протилежній стороні вулиці.

На тому кінці відповідають на дзвінок.

— Доброго дня! Готельний комплекс «Шервуд». Чим можемо допомогти?

— Так, доброго дня! Я хотів би замовити на сьогодні котедж для двох осіб. Що можете запропонувати?

— Зручно буде зачекати на лінії? Я перевірю наявність доступних позицій.

— Так, звісно.

Тримаю смартфон біля вуха. Очікую і продовжую розглядати вулицю. Тим часом із запаркованої автівки з’являється чоловіча постать. Зачіпляюсь поглядом за неї. Щось невловимо знайоме є в цьому незнайомцеві.

Авто запаркували задньою частиною, тож і чоловіка бачу зі спини. Але манера рухів, хода. Він обгинає авто. Мить. Чоловік повертається боком, роззираючись по сторонах, щоб перейти вулицю. І я впізнаю його. Сотник!

Дідько! Що він тут робить? Співпадіння?

Навряд чи!

Тим часом Давид швидко перетинає вулицю і прямує просто до Златиного під’їзду.

Трясця! Це ще що за чортівня?! Мої думки перериває голос у сматфоні.

— Дякую за очікування. Так, можемо запропонувати окремий котедж з розкішним видом на озеро.

— Я перетелефоную, вибачте! — мені вже геть не до відпочинку. Стрімко накочується липке відчуття небезпеки.

Швидко натискаю на кнопку відбою на дисплеї. Мої скули міцно стискаються, а жовна ходять ходуном. Якого біса?!

Мерщій відчиняю дверцята і вистрибую з автівки. Сумнівно, що це випадковість. Влітаю у під’їзд і мчу сходами вгору.

Злата

Оперативно закидую речі в невелику дорожню сумку. Щось на вечір, щось на завтра. Білизна, купальники. Я зрозуміла, що в комплексі є басейн чи то озеро. Отже поплавати буде можливість.

Залишилось тільки закинути косметичку, коли чую стук в двері.

Не втримався. Усміхаюся. От же ж парубок, цей Веремій.

Отак з посмішкою на вустах я відчиняю двері, а там..

— Давид?! Що ти тут робиш? — в мої очах відбивається щире здивування, бо кого кого, а його я сподівалася побачити в останню чергу.

— Що, сумувала, кицю? — в голосі відчуваються злісні нотки.

Він доволі грубо відпихає мене рукою і заходить в коридор. Я задкую, ошелешена його поведінкою. Грюкають вхідні двері, зачиняючись від різкого поштовху.

— Давиде? Що ти витворяєш? — все ще не можу оговтатися від того що він тут і такий злий.

— Що Я витворяю?! — гарчить, — Це що ти, сучко, витворяєш?!

Дикий погляд. Пальці стиснуті у кулаки. Жовна ходять.

Непроханий страх липкими мацаками проповзає спиною. Гарячково думаю куди відступати. Він же геть не в собі. Закрадається панічна думка «А на що він може бути здатним у такому стані?»

Вирішую, що треба потягнути час, можливо він трохи заспокоїться.

— Давиде, не знаю, що саме сталося. Але я тобі нічого поганого не зробила.

«На відміну від тебе», подумалось.

— Ти! Ти вирішила помститися! Я знаю! Скажи як ти це зробила? Кому відсмоктала, щоб мене поперли з фірми? — його тон не віщує мені нічого доброго. Очі дикі і  налиті кров'ю.

— Щооо?! — відверта дурня, яку він каже, відсовує страх на задній план.

— Дмитровичу, так? — він вдивляється в моє обличчя, намагаючись відшукати потрібну йому відповідь, — Що, ні?

Очевидно, бачить моє неприховане здивування, бо продовжує.

— Чи може тебе таки гарно відтрахав Бриль? І вже він все влаштував? — на цих словах він геть скаженіє.

Я не на жарт лякаюся.

Далі все стається настільки стрімко, що я не встигаю навіть нічого подумати, не те щоб зреагувати.

В якусь мить Давид розмахується і дає такого сильного ляпаса, що я заточуюсь і боляче вдаряюсь об стіну. Мені перехоплює подих. Горло спазмує від жаху. У голові гуде від шаленого шуму крові і серця, що гулко б'ється і ледь не вистрибує з грудей.

— Шльондра, — сичить.

Тоді різко хапає мене за передпліччя, відриває від стіни і, навалившись на мене всім тілом, пришпилює собою до підлоги.

Від шоку і усвідомлення того, що оце відбувається я задихаюсь. Не можу поворухнутись. Усі думки вилітають з голови. Тільки по моїх нервах, натягнутих як струни, б’ють його різкі слова. Раптом наче прокидаюсь. Струшую заціпеніння. До горла підкочує нудота. А тіло вкривається холодним липким потом. У голові лунає німе «НІ!!!». Тільки не так. Не він. Мене це зламає.

Дикий жах накочує раз за разом. А Давид геть у неадекваті просовує між нами руку. Його жорсткі пальці боляче зминають мої груди, а рот впивається в губи. Я намагаюся вивільнитись, брикаюся. Із силою кусаю його за губу. Відчуваю металічний присмак крові у себе в роті.

Від цього він лише скаженіє.  

— Шльондра! —  стирає своїми пальцями власну кров з своїх губ і замахується знову зі словами, — Таким як ти...