Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Текст на другій фотокопії був стовідсотково написаний тією самою рукою, але не так акуратно. На уривку вірша не було жодних виправлень, жодних нотаток на полях, зате тут їх було аж занадто.

— Думаю, це він писав, коли був напідпитку, — сказав хлопчисько. — Ви ж знаєте, він багато пив, потім кинув. Раптово. Ви зрозумієте, про що це.

Угорі на цій сторінці в кружечку значилася цифра 77. Текст нижче починався з середини речення.

ніколи і не думав. Якщо спочатку схвальні рецензії нагадують солодкий десерт, потім починаєш розуміти, що врешті-решт вони призводять до нетравлення шлунка: безсоння, нічні кошмари, навіть проблеми в такій важливій справі, як полуденний похід до туалету. А тупісьть гарних відгуків впадає в очі навіть сильніше, ніж поганих. Сприймати Джиммі Ґолда таким собі мірилом або навіть ГЕРОЄМ — це те саме, що називати когось на зразок Біллі Кіда (або Чарльза Старквезера[60], його найближче втілення у 20 столітті) американською іконою. Джиммі такий, який є, так само, як я чи ви, його зліпили не з Гека Фінна, а з Етьєна Лантьє, найкращого літературного персонажа 19 століття. Якщо я став цуратися суспільства, це тому, що його думка заражена, і немає сенсу представляти йому новий матеріял. Як сказав би сам Джиммі: «Лайно? Та на…»

На цьому речення обривалося, але Дрю знав, що за цим слідувало, і не сумнівався, що Гокінс це теж знав. Це був знаменитий девіз Джиммі, який досі, через стільки років, іноді можна побачити на футболках.

— Він неправильно написав слово «тупість». — Більше він не знайшовся, що сказати.

— Еге ж. І «матеріал». Справжні помилки, що не виправлені яким-небудь коректором. — Очі хлопчака палали. Такий вогонь Дрю бачив часто, але ніколи в очах такої молодої людини. — Воно живе, ось що я думаю. Живе й дихає. Бачите, що він говорить про Етьєна Лантьє? Це головний персонаж «Жерміналь» Еміля Золя. І такого раніше не було! Розумієте? Це новий погляд на персонажа, якого знають усі, і від самого автора! Можу посперечатися, колекціонери заплатили б великі гроші за оригінал цього й за все інше, що в мене є.

— Ви сказали, у вас шість записників?

— Ага.

Шість. Не сотня й не більше. Якщо в хлопчака їх лише шість, це означає, що він точно не працює на Белламі, якщо тільки з якоїсь причини Морріс не вирішив розділити здобич. Дрю не міг уявити, щоб його давній приятель на таке пішов.

— Середнього розміру, по вісімдесят сторінок. Усе це чотириста вісімдесят сторінок. Багато порожнього місця — з віршами завжди багато порожнечі залишається, — але там не тільки вірші. Там є й оповідання. Одне про Джиммі Ґолда в дитинстві.

Однак поставало питання: чи дійсно він, Дрю, вірив, що їх усього шість? Чи можливо, хлопчисько вирішив притримати інше? І, якщо так, то скільки? Бо хоче продати решту пізніше або тому що взагалі не хоче його продавати? Блиск у його очах вказував на друге, хоча він міг і сам ще цього не усвідомлювати.

— Сер? Містере Халлідей?

— Вибачте. Просто намагаюся звикнути до думки, що це може насправді бути новим матеріалом Ротстайна.

— Це він і є, — без тіні сумніву вимовив хлопчик. — Скільки?

— Скільки я заплачу? — Дрю подумав, якщо вони зараз будуть торгуватися, можна ввернути і «синку». — Синку, я ж гроші не друкую. Та й не зовсім я впевнений, що це не підробка. Ще якась афера. Я повинен побачити оригінали.

Дрю побачив, як Гокінс покусує губу за вусиками, що ледь пробиваються.

— Я не питав, скільки ви заплатите, я говорив про приватних колекціонерів. Ви, напевно, знаєте когось, хто погодиться витратити великі гроші на щось особливе.

— Знаю двійко таких, так. — Він знав дюжину. — Але я навіть звертатися до них не стану, адже бачу тільки фотокопії. А якщо брати висновок у графолога… Це не надійно. Ротстайна все ж таки було вбито, отже, це крадений товар.

— Ні, якщо він передав їх комусь до того, як його вбили, — швидко заперечив хлопчик, і Дрю довелося ще раз нагадати собі, що хлопець підготувався до цієї зустрічі. «Але на моєму боці досвід, подумав він. Досвід і вправність».

— Синку, таке неможливо довести.

— Так само, як довести зворотне.

Отже: глухий кут.

Несподівано хлопчик схопив обидві фотокопії і пхнув їх назад у конверт.

— Секунду, — сказав Дрю, стривожившись. — Гей-гей, постривай.

— Ні. Напевно, мені не потрібно було сюди приходити. У Канзас-Сіті є місце, «Розкішні перші й рідкісні видання Джарретта», одне з найбільших у країні. Спробую там.

— Якщо ти можеш почекати тиждень, я зроблю кілька дзвінків, — сказав Дрю. — Тільки копії доведеться залишити мені.

Хлопчик завагався.

— Як гадаєте, скільки вдасться отримати?

— За майже сотню сторінок, що не публікувалися, та яке там не публікувалися, невідомих матеріалів Ротстайна? Покупець, імовірно, захоче щонайменше провести комп’ютерний аналіз почерку, для цього є декілька гарних програм, але, якщо справжність підтвердиться… — Він прикинув в умі найменшу суму, яку можна назвати, щоб це не прозвучало безглуздо. — Тисяч п’ятдесят доларів.

Джеймс Гокінс або погодився, або зробив вигляд, що згоден.

— І скільки ви візьмете комісійних?

Дрю ввічливо розсміявся.

— Синку… Джеймсе… Жоден продавець не братиме комісійних за таку угоду. Коли творця — а висловлюючись юридичною мовою, власника — було вбито, і цей матеріал міг бути викрадений. Гроші ми розділимо рівно навпіл.

— Ні. — Хлопчик вимовив це одразу, без коливань. Може, він ще не може похизуватися байкерськими вусами, про які мріє, але в нього, безумовно, є яйця й голова на плечах. — Сімдесят відсотків мені, тридцять вам.

Дрю міг би на це погодитися й заробити за шість записників чверть мільйона, віддавши хлопчиськові сімдесят відсотків від п’ятдесяти штук, але «Джеймс Гокінс» напевно чекає, що він буде торгуватися. Хоча б трохи. Якщо погодитися одразу, хіба це не здасться підозрілим?

— Шістдесят — сорок, це моє остаточна пропозиція. І, зрозуміло, ураховуючи покупця, якого я знайду. Це виходить тридцять тисяч доларів за те, що ти знайшов у якійсь картонній коробці разом зі старими копіями «Щелеп»[61] і «Мостів округу Медисон»[62]. Непогано, я б сказав.

Хлопчик переминався з ноги на ногу, нічого не кажучи, було помітно, що в голові в нього відбувалася боротьба.

Дрю повернувся до усмішки «хоч до рани прикладай».

— Залиш копії мені, приходь за тиждень, і я повідомлю, як просувається. І ще порада: тримайся подалі від Джарретта. Цей тип обдере тебе як липку.

— Я братиму готівкою.