Що впало, те пропало - Стівен Кінг
— Ти біжиш попереду паровоза, синку.
Хлопчик прийняв рішення й поклав манільський конверт на захаращений прилавок.
— Добре. Я повернуся.
Дрю подумав: «Не сумніваюся. І, думаю, коли ти повернешся, моє становище буде набагато кращим за твоє, ось тоді й поторгуємося».
Він простягнув руку. Хлопчик потиснув її, дуже швидко, лише для того, щоб не здатися неввічливим. Ніби боявся залишити відбитки пальців. Що він у якомусь сенсі вже зробив. Дрю сидів на своєму місці, поки «Гокінс» не вийшов, потім повалився в офісне крісло (воно покірно застогнало) і вивів зі сплячого режиму свій «Макінтош». Над вхідними дверима були встановлені дві камери спостереження, спрямовані в різні боки Лейсмейкер-лейн. Він простежив, як хлопець звернув на Кроссвей-авеню й зник з очей.
Фіолетовий стікер на корінці книги — ось зачіпка. Він означав, що це бібліотечна книга, а Дрю знав усі бібліотеки в місті. Фіолетовий колір символізував книгу з довідкового відділу бібліотеки на Гарнер-стрит, а книги з довідкового відділу не видаються на руки. Якби хлопець спробував винести її під своїм форменим піджаком, на виході спрацював би детектор, бо фіолетовий стикер це ще й пристрій проти крадіжки. Додати до цього очевидну обізнаність хлопця на книгах, і можна дійти ще одного голмсівського висновку.
Дрю зайшов на веб-сайт бібліотеки на Гарнер-стрит, де була ціла низка закладок: «Літній годинник», «Дітям та підліткам», «Майбутні події», «Серії з кінокласики» і, нарешті, остання, але аж ніяк не менш важлива «Наші співробітники».
Дрю клікнув на цю закладку, і цього вистачило. Над короткими біографіями стояла загальна фотографія співробітників бібліотеки — дванадцять-п’ятнадцять людей на газоні перед бібліотекою. У них за спиною височіла статуя Хореса Гарнера з відкритою книгою в руці. Усі радісно посміхалися, у тому числі і його хлопчина, тільки тут він був без вусів і фальшивих окулярів. Другий ряд, третій ліворуч. Якщо вірити біографії, юний містер Пітер Сауберс був учнем Нортфілдської середньої школи і працював неповний робочий тиждень. Він сподівався отримати ступінь з англійської літератури й вивчити бібліотечну справу.
Дрю продовжив дослідження, керуючись дещо незвичайним прізвищем. Він трохи спітнів, та й чи варто дивуватися? Шість записників уже здавалися йому чимось несуттєвим, лише розпалювали апетит. Усі записники — а в них попри все інше був і четвертий роман про Джиммі Ґолда, якщо багато років тому його друзяка-психопат не помилився, — могли потягнути на п’ятдесят мільйонів доларів, якщо їх продавати частинами різним колекціонерам. Лише четвертий Джиммі Ґолд міг принести мільйонів зо двадцять. І поки Моррі Белламі було надійно замкнено у в’язниці, усе, що стояло в нього на шляху, це підліток, у якого ще навіть нормальні вуса не виросли.
10
Вільям повертається з чеком, і Дрю кладе свою «Америкен експрес» у шкіряну теку. По ній точно відмови не буде. Щодо інших двох він не такий упевнений, але «Амекс» він тримає більш-менш чистою, тому користується нею для ділових розрахунків.
Останні кілька років справи йшли кепсько, хоча, Бог свідок, вони мали йти прекрасно, особливо між 2008 і 2012, коли американська економіка шубовснула у вигрібну яму, звідки, здавалося, уже не вибереться. У такі часи ціна на коштовні товари — справжні речі, а не комп’ютерні байти, як на Нью-Йоркській фондовій біржі, — завжди піднімається. Золото й діаманти — так, але ще предмети мистецтва, антикваріат і рідкісні книги. Сволота Майкл Джарретт зараз у своєму Канзас-Сіті на «Порше» їздить. Дрю бачив це в нього на сторінці у «Фейсбуці».
Думки Дрю повертаються до другої зустрічі з Пітером Сауберсом. Шкода, що хлопець дізнався про третю заставну. Це була вирішальна точка. Можливо, навіть точка неповернення.
Фінансові неприємності Дрю почалися з тієї клятої книги Джеймса Ейджі «Та й славних мужів похвалімо». Відмінна копія, ідеальний стан, підписана самим Ейджі й Волкером Евансом, автором фотографій. Звідки Дрю знати, що вона вкрадена?
Ну добре, може, він і знав про це — усе вказувало на те, що справа нечиста, і йому не варто було зв’язуватися, але продавець не здогадувався про реальну вартість книги, ось Дрю й послабив трішечки пильність. Дякувати Богу, не настільки, щоб його оштрафували або, борони Боже, посадили, тільки от наслідки не забарились. Починаючи з 1999 року, на кожен з’їзд, на кожен симпозіум або книжковий аукціон він приносить із собою певний присмак. Шановні торговці й покупці воліють не мати з ним справу, хіба що — ось вона іронія життя — коли їм треба якнайшвидше продати щось не зовсім чисте. Іноді ночами, коли йому не спиться, Дрю думає: «Це вони підштовхують мене у темний бік. Я в цьому не винен. Ні, дійсно, я тут жертва».
І все це робить Пітера Сауберса постаттю ще більш важливою.
Повертається Вільям із шкіряною текою. Вигляд у нього серйозний, і Дрю це не подобається. Може, по картці все ж таки надійшла відмова. Але тут його улюблений офіціант посміхається, і Дрю полегшено видихає.
— Дякую, містере Халлідей. Завжди раді вас бачити.
— Навзаєм, Вільяме. Навзаєм. — Він широко, з розчерком підписує чек і ховає «Амекс» — трохи гнуту, але не поламану — до гаманця.
На вулиці, ідучи до свого магазину (те, що він може шкутильгати, ніколи не спадало йому на думку), він знову замислюється про другу зустріч із хлопчиськом, яка пройшла більш-менш нормально, але далеко не так добре, як сподівався й очікував Дрю. Під час першої розмови хлопчик так хвилювався, що Дрю навіть злякався, хоч би той з переляку не знищив безцінні рукописи, які потрапили до нього випадково. Але сяйво в його очах суперечило цьому, особливо коли він говорив про другу фотокопію, із п’яними міркуваннями про критиків. Воно живе, говорив Сауберс про рукописи. Ось що я думаю.
І чи може хлопчисько вбити їх, запитує себе Дрю, входячи до свого магазину й перевертаючи табличку із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО». Навряд чи. Так само він не зможе віддати свої скарби владі, хоча погрожує це зробити.
Завтра п’ятниця. Хлопчик обіцяв прийти одразу після уроків і покінчити з цією справою. Він вважає, що це буде черговий раунд перемов. Він думає, що в нього ще є козирі. Можливо, і є… Тільки козирі Дрю сильніші.
На автовідповідачі блимає вогник. Хтось дзвонив. Напевно, хотіли впарити йому страховку або розширену гарантію на його маленьку машину (думка про Джаретта, який розсікає на своєму «Порше» по Канзас-Сіті, миттєво починає ятрити його самолюбство), хоча хтозна що це, потрібно перевірити. Мільйони, може, і зовсім поруч, але, поки