Що впало, те пропало - Стівен Кінг

— Передам. Хлопцям з охорони аеропорту потрібен його опис?

— Такого не пропустиш. Шість із половиною футів зросту, світло-коричневий костюм, зараз, імовірно, не дуже впевнено тримається на ногах.

— Ти його вдарив?

— Заспокоїв.

Піт сміється. Чути це приємно. Ходжес обрубує дзвінок і їде до міста, уже зовсім близький до того, щоб стати на двадцять тисяч доларів багатшим завдяки грубуватому старому техасцеві на ім’я Дуайт Кремм. Він подзвонить Кремму й повідомить гарні новини одразу після того як дізнається, чого хоче Барбара.

8

Дрю Халлідей (зараз він воліє, щоб друзі, яких у нього небагато, називали його саме Дрю) їсть яйця Бенедикт за своїм звичайним кутовим столиком у «Жаме тужур». Він споживає їх повільно, стримуючи себе, хоча міг би все жадібно проковтнути чотирма великими шматками, потім бере тарілку й злизує смачний жовтий соус, як собака облизує миску. Близьких родичів у нього немає, романтичне життя вже років п’ятнадцять як у минулому, і, треба визнати, усі його нечисленні друзі — не більше ніж знайомі. Єдине, що викликає в нього цікавість наразі, це книги та їжа.

Хоча ні.

Нещодавно з’явилася третя річ.

У його житті знову виникли рукописи Джона Ротстайна.

До нього ковзною ходою наближається офіціант, молодий чоловік у білій сорочці і вузьких чорних брюках. Чисте досить довге темно-русяве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, відкриваючи елегантні вилиці. Дрю вже тридцять років у складі маленької театральної трупи (кумедно, як летить час… хоча не дуже), і йому здається, що з Вільяма вийшов би ідеальний Ромео, якщо, звичайно, він здатний грати. А гарні офіціанти завжди трохи актори.

— Бажаєте ще щось, містере Халлідей?

«Так, — думає він. — Ще дві порції цього, потім два crème brûlèes[58] і листковий полуничний торт!»

— Ще горнятко кави, будь ласка.

Вільям посміхається, показуючи зуби, які не знають нічого, крім кращого стоматологічного догляду.

— Повернуся за два помахи хвоста ягняти.

Дрю із жалем відсуває тарілку з останнім мазком жовтка й голландського соусу та дістає органайзер. Природно, у молескіновій обкладинці, кишенькового розміру. Перегортає чотири місяці записів — адреси, нотатки, ціни на книги, замовлені в різних клієнтів. У кінці, на чистій сторінці, записано два імені. Перше — Джеймс Гокінс. Цікаво, це збіг, чи хлопець навмисно вибрав його? У наші дні хлопчики все ще читають «Острів скарбів»? Дрю схильний думати, що цей читає; зрештою, він каже, що вивчає літературу, а Джим Гокінс — це герой-оповідач з «Острова скарбів».

Під Джеймсом Гокінс стоїть ім’я Пітер Сауберс.

9

Сауберс — він же Гокінс — уперше зайшов до магазину два тижні тому, ховаючись за смішними юнацькими вусиками, які ще навіть не встигли як слід вирости. На носі в нього примостилися окуляри в чорній черепаховій оправі, такі Дрю (тоді ще Енді) любив носити в часи, коли президентом був Джиммі Картер. Підлітки зазвичай не заходили до магазину, і Дрю був цьому навіть радий; його час від часу ще тягнуло до молодих чоловіків — офіціант Вільям був одним із таких, — але підлітки недбало поводяться із цінними книгами: занадто різко гортають сторінки, ставлять на полиці догори ногами, навіть упускають. Крім того, вони мають сумну схильність до крадіжок.

Цей же мав такий вигляд, наче готовий був розвернутися й чкурнути до дверей від будь-якого гучного звуку. На ньому був піджак міського коледжу, абсолютно недоречний у таку спеку. Дрю свого часу багато читав про Шерлока Голмса, тому, склавши піджак, вуса й окуляри, дійшов висновку, що перед ним хлопчисько, який хоче здаватися старшим, ніби намагається потрапити до одного з танц-клубів у центрі міста, а не до книжкового магазину, що спеціалізується на рідкісних виданнях.

«Ти хочеш, щоб я дав тобі не менше двадцяти одного, — подумав Дрю, — але провалитися мені на цьому місці, якщо тобі вже є сімнадцять. І ти прийшов сюди не просто так, знайти щось почитати, так? У тебе є конкретна мета».

Під пахвою молодик тримав велику книгу й манільський конверт[59]. Спочатку Дрю подумав, що хлопчина приніс якусь запліснявілу стару книгу, яку знайшов на горищі, щоб дізнатися, скільки вона коштує, але, коли містер Вусики невпевнено підійшов ближче, Дрю побачив й одразу впізнав фіолетовий стикер на корінці книги.

Першим, що Дрю було хотів сказати: «Чого тобі, синку», — але він стримався. Нехай хлопець і далі прикидається студентом. Яка різниця?

— Добридень, я можу вам допомогти?

Секунду юний містер Вусики мовчав. Темно-коричнева поросль на його губі підкреслювала блідість щік. Дрю зрозумів, що він вирішує, залишитися або пробурмотіти: «Гадаю, що ні», — і дременути звідси нафіг. Одного слова, імовірно, вистачило б, щоб його спровадити, проте Дрю страждав на одну, звичайну для антикварів, недугу — цікавість. Тому він обдарував хлопчину своєю найприємнішою хоч-до-рани-прикладай посмішкою, склав на грудях руки й завмер в очікуванні.

— Ну… — нарешті промовив хлопчик. — Можливо.

Дрю підвів брови очікуючи.

— Ви ж не тільки продаєте всілякі рідкості, але й купуєте, так? Так на вашому сайті сказано.

— Усе правильно. Тобто, якщо відчуваю, що потім зможу їх вигідно продати. Така природа цього бізнесу.

Хлопець зібрався з духом — Дрю навіть побачив, як змінився вираз його обличчя, — і підійшов впритул до стійки, на якій у колі світла від старомодної настільної лампи зі складною ніжкою хаотично лежали стоси книжок. Дрю простягнув руку.

— Ендрю Халлідей.

Хлопець похапки потримався за його кисть і висмикнув руку, наче боявся, що його схоплять.

— Джеймс Гокінс.

— Радий знайомству.

— Ага. Я… У мене є дещо, що, можливо, вас зацікавить. Який-небудь колекціонер може заплатити за це великі гроші. Якщо колекціонер правильний.

— Але це не книга, яку ви принесли, так? — Дрю тепер було видно назву: «Посилки з Олімпу». На корінці підзаголовок написаний не був, але Дрю володів такою книгою багато років, тому добре її знав: «Листи від 20 великих американських письменників, написані власноруч».

— Ні, звичайно, це не вона. — Джеймс Гокінс нервово реготнув. — Це лише для порівняння.

— Добре. Я слухаю вас.

Якусь мить «Джеймс Гокінс», здається, не міг вирішити, із чого почати. Потім, поправивши під пахвою манільський конверт і міцніше притиснувши його ліктем, почав швидко перегортати блискучі сторінки «Посилок з Олімпу», пропустивши записку Фолкнера, у якій той лаяв якусь продовольчу компанію в Оксфорді, Міссісіпі, за неправильно виконане замовлення, захоплююче послання Юдори Велті Ернесту Гемінґвею, цидулки незрозуміло про що від Шервуда Андерсона й список покупок у бакалійному магазині, написаний