Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Я пливу майже вертикально, тож над водою тільки губи. Найбільша трудність — це вага частини тіла, що над водою. Через кілька секунд починає трясти. Коли температура тіла падає з 37 до 35 градусів, вас трясе. Потім тремтіння зникає. Поки температура падає до ЗО градусів. ЗО градусів — це критична точка. У цей момент виникає байдужість. Отут і замерзають на смерть.

Пропливши сто метрів, я більше не можу випрямити руки. Я згадую своє минуле. Це не допомагає. Я думаю про Ісайю. Це не допомагає. Раптом мені починає здаватися, що я більше не пливу, а просто стою на схилі, підтримувана сильним зустрічним вітром, і з таким самим успіхом можу нічого не робити.

Вода навколо мене — мозаїка із шматочків золота. Я згадую, що хтось намагався вбити мене. Що вони стоять зараз десь на березі й вітають самих себе. Ну, що, попалася, Смілло? Опудало ескімоське.

Ця думка підтримує мене на останньому відрізку. Я вирішую зробити ще десять гребків. На восьмому я б’юся головою в одну з тих тракторних шин, які слугували за кранці «Північному сяйву».

Я знаю, що мені залишилося лише кілька секунд свідомості. Поряд із шиною прямо над водою — платформа. У відчаї я ніби намагаюся криком витягнути себе на неї. І не можу видати ні звуку. Але я все ж таки вилізаю нагору.

У Гренландії, якщо людина побувала у воді, вона біжить, щоб не дістати обмороження. Але там повітря холодне. А тут воно напрочуд тепле, як улітку. Спочатку я не можу зрозуміти чому. Потім я бачу, що це через пожежу. Я лежу на платформі. «Північне сяйво» тепер біля входу до гавані — вугільно-чорний дерев’яний остов у білій хмарі вогню.

Я видираюся сходами рачки. Причал порожній. Немає ніяких слідів людей.

Мені хочеться зупинитися, передихнути в теплі від палаючого судна. Я бачу, як яскраво світиться моя власна гола шкіра. Бачу волоски, спалені начорно і закучерявлені. Потім я йду. Починаються галюцинації, уривчасті, незв’язні. З дитинства. Квітка, яку я знайшла, спориш, із бутончиками. Страшенний неспокій про те, чи залишилася у Еберлайн та парча, з якої зроблено верх мого капелюшка. Відчуття того, що ти хвора і намочила ліжко.

Фари автомобіля, але мені все одно. Машина зупиняється, і мені це байдуже. Мене в щось закутують. Ніщо не може мене цікавити менше. Я лягаю. Я впізнаю дірки в даху. Це маленький «морріс». Це потилиця механіка. Він веде машину.

— Смілло, — каже він. — Смілло, чорт, забирай…

— Замовкни, — кажу я.

У себе вдома він укутує мене вовняними ковдрами і розтирає, поки стає геть боляче. Потім він змушує мене пити чай з молоком, філіжанку за філіжанкою. Холод наче не хоче виходити. Неначе він проник у скелет. Якоїсь миті я погоджуюся на склянку спиртного.

Я трохи плачу. Серед іншого від співчуття до самої себе. Я розповідаю йому про Ісайїн тайник. Про касету. Про професора. Про дзвінок. Про пожежу. Мені здається, що просто мій рот працює, а я сама спостерігаю за всім, стоячи десь осторонь.

Він нічого не говорить.

Тим часом він наповнює для мене ванну. Я засинаю у ванні. Він будить мене. Ми лежимо поруч у його ліжку, поринаючи час від часу в сон. На кілька годин. По-справжньому я зігріваюся лише перед світанком.

Уже настає день, коли наші тіла зливаються в обіймах. Це, здається, і не я зовсім.

МІСТО. III

1

Я двічі міняю таксі й виходжу біля Фарумвай. Звідти я йду через Уттерслев Мосе і сто разів озираюся.

Я телефоную з Туборґвай.

— Що таке «неокатастрофізм»?

— Чому ти завжди дзвониш із цих нестерпних телефонних будок, Смілло? У тебе що, немає грошей? У тебе відключили телефон? Мені його знову підключити?

Для Моріца новорічна ніч — це свято всіх свят. Він страждає на періодично поновлюваний самообман, що можна все почати спочатку, що можна на добрих намірах збудувати нове життя. Першого дня нового року у нього так тріщить голова, що це чути по телефону. Навіть по телефону-автомату.

— У Копенгагені був семінар з цієї теми в березні дев’яносто другого, — кажу я.

Він приглушено стогне, намагаючись змусити мозок працювати. У дію його мозок приводить тільки те, що, виявляється, це питання має стосунок до нього самого.

— Мене запрошували, — каже він.

— Чому ти відмовився?

— Треба було так багато всього прочитати.

Він уже багато років говорить, що перестав читати. По-першe, це брехня. По-друге, таким абсолютно нестерпним чином він дає зрозуміти, що став таким розумним, що навколишній світ більше не може його нічого навчити.

— «Неокатастрофізм» — це збірне поняття. Термін уперше використав Шиндевольф у шістдесяті роки. Він був палеонтологом. Але в обговоренні цієї теми брали участь різні природознавці. Всі вони поділяють ту точку зору, що земна куля — і особливо її біологія — розвивалися не плавно, а стрибками. Які були викликані глобальними природними катастрофами, що створили сприятливі умови для виживання певних видів. Падіння метеоритів, проходження комет, вулканічні виверження, спонтанні хімічні катастрофи. Головним пунктом дискусій завжди було питання про те, чи відбувалися ці катастрофи регулярно, через певні проміжки часу. І якщо вони регулярні, то що визначає їхню частоту? Було створено міжнародну асоціацію. Її перший семінар відбувся в Копенгагені, в центрі «Фальконер». Відкривала королева. Вони не скупилися на витрати. Вони з усіх боків отримують гроші. Профспілки дають їм гроші, бо думають, що ведуться дослідження екологічних катастроф… Промислова рада дає їм гроші, бо думає, що вже в усякому разі мова не йде про катастрофи в навколишньому середовищі. Дослідницькі ради дають гроші, бо в асоціації є кілька імен, якими можна похизуватися.

— Прізвище Вид говорить тобі що-небудь у зв’язку з цим? Терк Вид.

— Був композитор, якого, здається, звали Вид.

— Несхоже, щоб це був він.

— Ти ж знаєш, Смілло, я не запам’ятовую імен.

Це правда. Він пам’ятає тіла. Звання. Він може відтворити в пам’яті кожен удар у кожному зіграному ним великому турнірі. Але він постійно забуває ім’я свого власного секретаря. Це симптоматично. Для людини по-справжньому егоцентричної навколишній світ блідне і стає безіменним.

— Чому ти не пішов на цей семінар?

— Для мене це було занадто, Смілло. Всі ці супротивні інтереси. Вся ця політика. Ти ж знаєш, я уникаю політики. Вони навіть не зважилися використати слово «катастрофа», коли дійшло до діла. Вони назвали це «Центр еволюційних