Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— Кілька справжніх майстрів своєї справи, чорт би їх забрав. Але якби новорічні побажання збувалися, то я б побажав: хай вони заплатять за це.

Я розплющую очі близько першої ночі. Я то сплю, то прокидаюся.

Він лежить поруч зі мною. На животі, випроставши руки уздовж тіла. Уві сні один бік обличчя притиснутий до простирадла. Рот і ніс слабо тремтять, неначе він вдихає запах квітки. Чи збирається поцілувати дитину.

Я тихо лежу, дивлячись на нього так, як раніше ніколи не дивилася. Він шатен, у його волоссі кілька сивих пасом. Волосся густе, як ворс швабри. Коли занурюєш у нього пальці — неначе тримаєшся за гриву коня.

Там, у ліжку, до мене приходить щастя. Не як щось належне мені. А як вогненне колесо, що котиться через простір і світ.

На мить мені здається, що я можу позбавитися цього, що можна просто лежати, відчуваючи те, що у мене є, і не бажати більшого.

Наступної хвилини я хочу, щоб це тривало й далі. Він повинен лежати поруч зі мною і завтра. Це мій шанс. Мій єдиний, мій останній.

Я опускаю ноги на підлогу. Тепер я в паніці.

Саме цього я тридцять сім років намагалась уникнути. Я систематично вправлялася в тому єдиному, чого на цьому світі слід учитися, — в умінні відмовлятись. Я перестала сподіватися на що б там не було. Коли це мистецтво стане олімпійським видом спорту, я потраплю до національної збірної.

Я ніколи не могла бути поблажливою до чужих любовних страждань. Я ненавиджу чужу слабкість. Я бачу, як вони знаходять чоловіка під веселкою. Я бачу, як у них з’являються діти, як вони купують дитячу коляску «Сілвер крос роял блю», як вони ходять гуляти набережною в променях весняного сонця, як вони поблажливо сміються з мене і думають: бідолашка Смілла, вона не знає, чого вона позбавлена, вона не знає, яке життя у нас, котрі мають грудних дітей і закріплене на папері право одне на одного.

Чотири місяці по тому збирається на вечірку їхня давня група з підготовки до пологів, і в її любого Фердинанда стається рецидив, і він викладає кілька смужок на люстерку, і вона знаходить його у ванній, де він валяється, обіймаючи одну з інших щасливих матерів, і за наносекунду вона перетворюється з великої, гордої, незалежної і невразливої матусі на духовного карлика. Одним махом вона опускається до мого рівня і нижче нього і стає комахою, дощовим черв’яком, сколопендрою.

І тут мене витягують на світ білий, струшуючи з мене пил. І я мушу слухати, як важко бути розлученою матір’ю-одиначкою, як вони побилися, коли ділили стереоустановку, як усю її молодість висмоктує з неї дитина, яка перетворилася тепер на машину, що використовує її і нічого не дає натомість.

Я ніколи не хотіла цього слухати. «Що ви, чорт забирай, дозволяєте собі? — казала я. — Ви що, думаєте, я редактор відділу листів у жіночому журналі? Ви думаєте, я щоденник? Автовідповідач?»

Є одна річ, яка заборонена під час санних переходів, це — скиглити. Ниття — це вірус, смертельна, інфекційна, поширювана як епідемія хвороба. Я не хочу його чути. Я не хочу обтяжувати себе цими нестримними виявами емоційної обмеженості.

Саме тому мені зараз стає страшно. Тут, у його кімнаті, поруч з його ліжком, я дещо чую. Це йде зсередини мене, і це скигління. Це страх утратити те, що мені дано. Це відгомін усіх тих любовних історій, які я ніколи не хотіла слухати. Тепер здається, ніби вони всі всередині мене.

Але мене ще можна врятувати. Я можу зібрати весь свій одяг і взяти його під пахву. Мені навіть не треба гаяти час на те, щоб одягнутися. Я можу просто вийти й збігти вгору сходами. У своїй квартирі я складу найнеобхідніше, або можу навіть і цього не робити, подзвоню у фірму, яка займається перевезеннями, зроблю замовлення, щоб мої речі перевезли, упакувавши їх, а потім покладу гроші в одну кишеню, Ісайїну плівку в другу і переїду до готелю, тож мене не буде, коли він прокинеться, і мені ніколи більше не доведеться дивитися в його очі.

Він розплющує очі й дивиться на мене. Він лежить зовсім нерухомо і намагається зрозуміти, де він. Потім він усміхається мені.

Я згадую, що я гола. Я повертаюся спиною до нього і боком іду до мого одягу. Він склав його для мене так, як його ніколи не складали відтоді, коли його було куплено. Я надягаю нижню білизну. Соромливість — це частина людського єства. Мене нудить від уявлення європейців про те, що вони можуть позбутися своїх вигаданих сексуальних неврозів, виставляючи м’ясо напоказ і розглядаючи його під мікроскопом.

Я йду до вітальні. Я не уявляю, що мені з собою робити.

Він приходить за хвилину. На ньому боксерські труси. Вони білі, доходять до колін і величезні, неначе зшиті з підодіяльника. Він схожий на напіводягненого гравця в крикет.

Я бачу зараз і згадую, що бачила це вчора, — навколо зап’ясть і кісточок у нього вузькі темні смужки. Це шрами. Я не хочу його ні про що питати.

Він підходить і цілує мене. Хоча ми жодної секунди не були п’яними, можна сміливо сказати, що це наші перші тверезі обійми.

Тільки зараз я згадую вчорашній день. Але так виразно, ніби відсвіти пожежі зараз, прямо зараз видні на стінах квартири.

Ми разом накриваємо на стіл. У нього є центрифуга для вичавлювання соку. Він вичавлює яблучний і грушевий сік у високі склянки. Яблучний сік зелений з червонуватим відтінком, грушевий — жовтуватий. У перші хвилини. Потім вони починають змінювати смак і колір.

Ми майже нічого не їмо. Ми випиваємо трохи соку і дивимося на фарфор, і масло, і сир, і підсмажений хліб, і варення, і родзинки, і цукор.

У гавані тихо, на мосту майже немає машин. Сьогодні вихідний день.

Він за кілька метрів од мене, але мені здається, що він так близько, неначе наші тіла все ще сплетені.

Я цілую його на прощання й піднімаюся до себе, в самій білизні, узявши під пахву свій одяг, і ми за весь ранок так і не перекинулися жодним словом.

У себе я не йду у ванну. Можна знайти безліч причин, щоб не митися. У Кваанааку одна мати три роки не мила ліву щоку своєї доньки, бо її поцілувала королева Інґрід.

Я вдягаюся і йду до автомата