Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

5

Комітет з реєстрації промислових підприємств і компаній міститься на Кампмансґаде, у будинку номер один, і справляє враження утримуваного в гарному стані, свіжопофарбованого, діяльного, надійного, доброзичливого і вишуканого, не будучи при цьому претензійним.

Службовець, який допомагає мені, зовсім хлопчик. Йому щонайбільше 23 роки, на ньому двобортний, пошитий на замовлення костюм з тонкого твіду «харріс», біла шовкова краватка, у нього білі зуби і широка усмішка.

— Де ж ми раніше зустрічалися? — каже він.

Папери вставлені в теку з пружинкою, їх так багато, наче це Біблія з ілюстраціями. На теці написано: «Звіт за 1991 фінансовий рік акціонерної компанії Кріолітове товариство „Данія“».

— Як можна дізнатися, хто контролює товариство?

Його руки торкаються моїх, коли він перегортає книгу.

— Так одразу це не сказати. Але, згідно з положенням про акціонерні компанії, на першій сторінці повинні бути перелічені всі пакети акцій, що перевищують п’ять відсотків. А може, це було на вечірці у Вищому торговому училищі?

У списку чотирнадцять пунктів, чергуються окремі імена й назви підприємств. У списку є Вінґ. І Національний банк. І «Геоінформ».

— «Геоінформ», можна подивитися їхні фінансові звіти?

Він сідає перед клавіатурою. Поки ми чекаємо, коли увімкнеться комп’ютер, він мені усміхається.

— Я неодмінно пригадаю, де це було, — каже він. — Ви не вчилися на юридичному, га?

Перед моїм приходом він вивчав французьку газету. Він стежить за моїм поглядом.

— Я подав заяву до Міністерства закордонних справ, — каже він. — Тому важливо стежити за тим, що відбувається в світі. У нас нічого немає на «Геоінформ». Це, мабуть, не акціонерне товариство.

— Можна дізнатися, хто входить до правління?

Він приносить том завтовшки як дві телефонні книги, який називається «Данські фонди». Він знаходить те, що мені потрібно. Правління «Геоінформу» складається з трьох осіб. Я записую їхні імена.

— Можна запросити вас на обід?

— Я збираюся прогулятися по Дюрехавен, — кажу я.

— Ми могли б прогулятися разом.

Я показую на його шкіряні черевики.

— Там шар снігу сімдесят п’ять сантиметрів.

— Я б міг купити пару гумових чобіт дорогою.

— Ви на роботі, — кажу я. — На шляху до дипломатичної кар’єри.

Він сумно киває.

— Можливо, коли розтане сніг, — каже він. — Навесні.

— Якщо доживемо, — кажу я.

* * *

Я йду до парку Дюрехавен. Уночі йшов сніг. Я взяла з собою каміки. Відійшовши подалі від воріт, я взуваю їх. Підошви каміків дуже швидко зношуються. У дитинстві нам ніколи не дозволяли танцювати в них, якщо на підлозі був пісок. Можна було стоптати їх за одну ніч. Але на снігу і на льоду, де інше тертя, їхня міцність дуже велика. Свіжий сніг легкий і холодний. Я відходжу якнайдалі від стежок. Цілий день я неквапно, важко переступаючи, блукаю між чорними гілками, на яких виблискує сніг. Я йду петлястим слідом козулі, доки починаю розуміти його ритм. Різкі стрибки тварини вбік кожні сто метрів, звичка залишати сечу маленькими порціями, трохи правіше від своїх слідів. Регулярність, з якою вона розгрібає ділянку у формі сердечка, добираючись до темної землі, щоб знайти листя.

Через три години я зустрічаю її. Козулю. Білу, насторожену, цікаву.

У ресторанчику «Пітер Ліп» я знаходжу столик осторонь від решти і замовляю гарячий шоколад. Потім я кладу перед собою аркуш з трьома прізвищами.

Катя Клаусен.

Ральф Сайденфаден.

Терк Вид.

Я дістаю Моріців конверт з газетними вирізками. Мені потрібна одна конкретна.

Приміщення заповнює група дітей і дорослих. Вони залишили лижі й санки надворі. Вони перемовляються гучними і повними радості голосами. Повними таємничого снігового тепла.

Вирізка з англійської газети. Можливо, саме тому я звернула на неї увагу. Її неакуратно вирізали, і тому зникла частина заголовка. Він був потім дописаний від руки зеленою кульковою ручкою. Газета від 19 березня 1992 року. «Перший копенгагенський семінар з неокатастрофізму. Професор, доктор медицини Йоханнес Лоєн, член Данської Королівської академії наук, читає доповідь на відкритті».

Лоєн стоїть на сцені, вочевидь без тексту доповіді і без трибуни. Приміщення велике. Позаду нього за вигнутим дугою столом сидять троє людей.

«За ним: Рубен Гідденс, Ове Натан і Терк Вид…»

Текст обрізано, продовження рядка не помістилося. Вони не могли набрати данську літеру «о» в його імені. Це і впало в очі. Тому я й запам’ятала його.

Коли я вирушаю додому, сідає палаюче сонце. У мене б’ється серце.

Тої самої миті, коли я входжу в двері, дзвонить телефон.

У мене йде ціла вічність на те, щоб віддерти червоний скотч. Я відчуваю, що це має бути механік. Що він, напевно, безліч разів намагався додзвонитися.

— Це Андреас Фіне Ліхт.

Голос ледве звучить, неначе він застуджений.

— Я хочу запропонувати вам негайно приїхати до мене.

Я відчуваю спалах роздратування. Я не з тих, хто може звикнути до наказів.

— Обов’язково сьогодні?

Лунає здавлений звук, неначе він стримує смішок.

Ви зацікавилися, чи не так…

Трубку вішають.

Я стою, не знявши пальта. У темряві, бо не встигла запалити світло. Звідки у нього мій номер телефону?

Я не люблю метушитися. У мене на сьогодні інші плани.

Я залишаю каміки і знову йду в копенгагенську ніч.

Спускаючись униз сходами повз двері механіка, я зупиняюся. Я відчуваю спокусу взяти його з собою. Але я називаю це відчуття слабкістю.

У кишені в мене лежить фломастер, але немає паперу. На п’ятдесятикроновій купюрі я пишу: «Південна гавань, Сваєрбрюґґен, стоянка 126. Буду пізніше. Смілла».

Ця записка — компроміс між моєю потребою в захисті і моєю впевненістю в тому, що плани, які вдається зберегти в таємниці, найкраще здійснюються.

Я беру таксі до електростанції Південної гавані. Мабуть, телефонна параноя механіка починає поширюватись і на мене, і я прагну не залишати зайвих слідів.

Від електростанції треба йти хвилин п’ятнадцять.

Тепер навіть машини сплять. Здається, що місто ген-ген далеко. Але на безлюдних вулицях, якими я йду, видно, проте, відсвіт його вогнів. Час від часу на синяво-чорному небі розсіяні ракети пропалюють смуги світла і вибухають. Звук віддаленого вибуху не відразу доноситься до мене. Сьогодні новорічний вечір.

Вулиця не освітлена. На тлі світлішого неба підйомні крани — застиглі силуети. Все закрито, погашено, покинуто.

Сваєрбрюґґен — це біла поверхня в темряві. Щойно натрушений на льоду сніг матово сяє, концентруючи те слабке світло, яке є в просторі. Тут до мене проїхала лише одна машина, я йду її слідом.

Дощечка на планці все ще закрита поліетиленом. З маленькою, надірваною мною смужкою. Набережна, трап і частина палуби очищені від снігу. Кілька ящиків переставлено, щоб звільнити місце для піддона з