Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Петер Хьоґ

Смілла та її відчуття снігу

МІСТО. I

1

На вулиці небувалий мороз — мінус 18 градусів за Цельсієм, і йде сніг, і тією мовою, яка вже не може бути моєю, такий сніг називається qanik — великі, майже невагомі кристали, які падають і падають, покриваючи землю шаром білого порошку.

Груднева темрява підіймається з могили, яка здається неосяжною, як і небо над нами. У цій темряві наші обличчя — лише слабкі світляні плями, а проте я помічаю, з яким осудом священик і служитель ставляться до моїх чорних панчіх у сіточку і до Юліаниних причитань, які погіршуються тим, що вранці вона прийняла пігулку антабусу і тепер зустрічає горе майже по-тверезому. Їм здається, що ми з нею не виявили повагу до погоди і до трагічних обставин. А насправді і нейлонові панчохи, й пігулки по-своєму віддають належне і холоду, й Ісайї.

Жінки навколо Юліани, священик і служитель — усі вони гренландці, і коли ми співаємо «Guutiga, illimi» («Ти, мій Боже»), і коли ноги Юліані підкошуються й вона ще дужче заходиться риданням, і коли священик говорить західногренландською, спираючись на улюблене місце Моравських братів з апостола Павла про очищення кров’ю, то, забувшись на мить, можна подумати, що ти в Упернавіку, в Хольстейнсборзі або в Кваанааку.

Але високо в темряву, немов борт корабля, здіймаються стіни в’язниці Вестре: ми в Копенгагені.

Гренландське кладовище — це частина кладовища Вестре. За труною Ісайї рухається процесія — знайомі, підтримуючи, ведуть Юліану, за ними йдуть священик і служитель, механік і маленький гурт данців, поміж яких я впізнаю лише опікуна та асесора.

Священик говорить щось, підказуючи думку, ніби він справді знав Ісайю, хоча, наскільки мені відомо, Юліана ніколи не ходила до церкви.

Потім його голос стає невиразним, бо тепер геть усі жінки плачуть разом з Юліаною.

Людей зійшлося багато, може, душ зо двадцять, і тепер вони цілком впадають у тугу, немов занурюються в чорну річку, що відносить їх своєю течією, і ніхто сторонній не може збагнути цього, ніхто, якщо тільки він не виріс у Гренландії. Але, можливо, навіть і цього не досить. Адже і я не можу повною мірою розділити це з ними.

Я вперше пильно дивлюся на домовину. Вона шестикутна. Такої форми в якусь мить набувають кристали льоду.

Ось її спускають у могилу. Домовину зроблено з темного дерева, вона здається такою маленькою, і на ній уже шар снігу. Сніжинки завбільшки — як маленькі пір’їнки, та й сам сніг такий самий — він зовсім не обов’язково холодний. Тим часом небеса оплакують Ісайю, і сльози перетворюються на сніговий пух, що вкриває його. Це Всесвіт ховає його під перину, аби йому ніколи більше не було холодно.

* * *

Тієї хвилини, коли священик кидає жменю землі на домовину, коли ми маємо повернутися й піти, настає тиша, яка здається нескінченною. У цій тиші замовкають жінки, ніхто не рухається, це неначе затишшя у сподіванні чогось. Моя свідомість відмічає дві речі.

Перше — це те, що Юліана падає навколішки і схиляється до землі, і жінки не зупиняють її.

Друга подія відбувається всередині, в мені, — це народжується розуміння.

У нас з Ісайєю, мабуть, назавжди було укладено серйозний договір — про те, щоб не залишати його в біді ніколи, навіть зараз.

2

Ми живемо в «Білому розтині».[1]

На отриманій безкоштовно ділянці землі житлово-будівельний кооператив спорудив кілька блокових коробок з білого бетону, за які він дістав премію від Товариства з прикрашання столиці.

Усе це, у тому числі і премія, справляє жалюгідне й убоге враження, одначе плата за квартиру становить зовсім не мізерну суму: вона така, що тут можуть жити лише люди, подібні Юліані, за яких платить держава, або механік, якому довелося погодитися на те, що спромігся знайти, або ще більш маргінальні істоти, як от я.

Тож назва кварталу хоча й образлива для нас, змушених тут мешкати, проте в цілому виправдана.

Є причини, що змушують людину переїжджати на нове місце, і є причини, які змушують її залишатися там, де вона живе. З часом для мене стало важливим те, що поблизу є вода. «Білий розтин» виходить прямісінько на гавань. Цієї зими мені вдалося побачити, як утворюється лід.

Мороз почався в листопаді. Я почуваю повагу до данської зими. Холод — не той, який можна виміряти, не той, який показує термометр, а той, який відчуваєш, — залежить радше від сили вітру й вологості повітря, ніж від того, який насправді мороз. У Данії я мерзла дужче, ніж коли-небудь у заполярному Туле. Коли починають періщити перші зливи і падолист б’є мене мокрим рушником по обличчю, я готова їх зустріти — у хутряних чоботях, рейтузах з альпака, довгій шотландській спідниці, светрі й накидці з чорного гортексу.

І ось температура починає спадати. Якоїсь миті на поверхні моря вона досягає мінус 1,8 градуса Цельсія, й утворюються перші кристали, недовговічна плівка, яку вітер і хвилі розбивають, перетворюючи на крижану крихту і створюючи в’язку масу, що її називають крижаним салом, — grease ice, з неї, у свою чергу, виникають окремі крижинки — млинчастий лід — pancake ice, який однієї морозної недільної днини змерзається монолітним шаром.

І стає холодніше, і я радію, бо знаю — тепер мороз уже дійшов свого, тепер лід нікуди не дінеться, тепер кристали утворили мости й помістили солону воду в порожнини, що нагадують своєю структурою прожилки дерева, по яких повільно тече рідина. Небагато з тих, хто звертає погляд у бік Хольмена, замислюються про це, але це стверджує думку, що між льодом і життям багато спільного.

Лід — це перше, що я звично шукаю очима, коли підіймаюся на міст Кніппельсбро. Але тієї грудневої днини я помічаю дещо інше. Я бачу світло.

Воно жовте, яким майже завжди буває взимку світло в місті. Випав сніг, тож світло хоча й дуже слабке, воно посилюється, відбиваючись від снігу. Джерело світла — на тротуарі поруч одного з тих пакгаузів, які не зважилися знести, коли споруджували наші будинки. Біля стіни будинку, що виходить на Странґаде і Крістіансхаун, блимає, обертаючись,