Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

У його голосі лунає гуркіт грому на думку про всі ті нещастя, які принесли йому його власні шалапути.

— У даному разі йдеться, звичайно ж, усього лише про брудного гренландця, — кажу я.

У трубці мовчання. Він з тих, хто навіть після тривалого робочого дня зберігає резерви, щоб швидко перейти в наступ.

— Ось що я вам, чорт забирай, скажу. Для нас усі однакові, всі. Якщо впаде з даху пігмей чи вбивця-рецидивіст, який коїв злочини на сексуальному ґрунті, ми робимо все, що належить. Все. Розумієте? Я сам їздив по судово-медичний висновок. Немає ніяких ознак того, що це не просто нещасний випадок. З тих трагічних випадків, яких у нас трапляється сто сімдесят п’ять на рік.

— Я подам скаргу.

— Ну що ж, подавайте.

Розмову закінчено. Насправді я не збиралася скаржитись. Але у мене теж був тяжкий день. Я знаю, що в поліції багато справ. Я добре його розумію. Все, що він сказав, я зрозуміла.

Окрім одного. Коли мене позавчора допитували, мені треба було відповісти на кілька питань. На деякі з них я не відповіла. Одним з них було питання про «сімейний стан».

— Це, — сказала я поліцейському, — вас не стосується. Якщо тільки ви не збираєтеся призначити мені побачення.

Тому в поліції не повинні були нічого знати про моє особисте життя. Звідки, питається, Ніготь узнав, що в мене немає дітей? На це питання я не могла знайти відповіді. Це всього лише маленьке питання. Але всьому світові навколо самотньої і беззахисної жінки кортить дізнатися, чому вона, досягти мого віку, не завела собі чоловіка і двійко чарівних малюків. З часом це питання починає викликати у мене алергію.

Узявши кілька аркушів нелініяного паперу й конверт, я сідаю за обідній стіл. Угорі я пишу: «Копенгаген, 19 грудня 1993 року. До Державної прокуратури. Мене звуть Смілла Ясперсен. Цим листом я хотіла б подати скаргу».

6

Йому не даси більше п’ятдесяти, але насправді він на двадцять років старший. На ньому теплий чорний спортивний костюм, черевики з шипами, американська бейсбольна кепка і шкіряні рукавички без пальців. З нагрудної кишені він дістає маленьку коричневу пляшечку з ліками, яку перехиляє вмілим, майже непомітним рухом. Це пропранолол, Б-блокатор, що знижує частоту серцебиття. Він розтискає кулак і дивиться на руку. Вона велика, біла, пещена і зовсім не тремтить. Він вибирає ключку номер один, driver, tailormade[5] з полірованою конусоподібною головкою з палісандра. Спочатку він прикладає ключку до м'яча, потім замахується. У момент удару він концентрує всю свою силу, всі свої вісімдесят п’ять кілограмів в одній точці розміром з поштову марку, і здається, що маленький жовтий м’ячик назавжди розчинився в повітрі. Він знову стає видний, аж коли приземляється на майданчику край саду, де слухняно лягає неподалік від прапорця.

— М’ячі зі шкіри каймана, — каже він. — Від Мак-Ґреґора. Раніше в мене завжди були проблеми з сусідами. Але ці м’ячі пролітають удвічі менше.

Ця людина — мій батько. Цю виставу дано на мою честь, і я бачу те, що за нею насправді ховається. Благання маленького хлопчика про любов. Якої я ніяк не можу йому дати.

Якщо дивитися моїми очима, все населення Данії являє собою середній клас. По-справжньому бідні і по-справжньому багаті — рідкість.

Так уже трапилося, що я знаю декого з бідних, бо частина з них — гренландці.

Один з дійсно заможних — мій батько.

У нього є шістдесятисемифутовий «сван», який стоїть у гавані Рунґстед, з постійною командою з трьох чоловік. Йому належить маленький острів при вході до Ісенфіорда, куди він може відправитися, щоб пожити в своєму норвезькому рубленому будиночку, а туристам, які випадково опинилися там, сказати, що, мовляв, час забиратися звідси. Він один з небагатьох у Данії власників «буґатті» — автомобіля, задля якого найнято людину, щоб полірувати його й бунзенівським пальником підігрівати мастило в підшипниках двічі на рік для участі в пробігу старих машин клубу «Буґатті». В інший час можна задовольнятися прослуховуванням надісланої клубом платівки, на якій чуєш, як одну з цих прекрасних машин ласкаво заводять за допомогою рукоятки і натискають на акселератор.

У нього є цей будинок, білий як сніг, оздоблений покритими білим тиньком бетонними мушлями, з дахом з натурального шиферу і з крученими сходами, що ведуть до входу. З клумбами троянд, що стрімко спускаються від будинку до Странваєн, і ділянкою, розмір якої дозволив зробити майданчик з дев’ятьма лунками, що тепер, коли він купив нові м’ячі, його цілком влаштовує.

Він зібрав свої гроші, роблячи уколи.

Він ніколи не належав до людей, які розповсюджують відомості про себе. Але якщо хтось зацікавиться, можна розгорнути «Синю книгу» і прочитати, що він став завідувачем відділення в тридцять років, почав завідувати першою в Данії кафедрою анестезіології, як тільки її було створено, і що через п’ять років покинув лікарню, щоб присвятити себе — так урочисто про це мовиться — приватній практиці. Ставши знаменитим, він почав подорожувати по світу. Не пішки, з міста до міста, у пошуках роботи, а приватними літаками. Він робив ін’єкції великим світу сього. Він давав наркоз під час перших історичних операцій на серці в Південній Африці. Він був у складі делегації американських лікарів у Радянському Союзі, коли помирав Брежнєв. Мені розповідали, що саме мій батько в останні тижні віддаляв цю смерть, орудуючи довгими голками своїх шприців.

У нього зовнішність портового робітника, і він старанно підтримує цю схожість, відпускаючи час від часу бороду. Бороду, яка колись була синяво-чорною, а тепер — сива, але її, як і раніше, необхідно підстригати двічі на день, щоб вона виглядала доглянутою.

У нього незмінно впевнені руки. Ними він може за допомогою стоп’ятдесятиміліметрової голки пройти через бік ретроперітонеально крізь глибокі спинні м’язи до аорти. Потім легенько постукати кінчиком голки по аорті, щоб переконатися в тому, що він дійшов туди, куди треба, і, підібравшись іззаду, ввести порцію лідокаїну у велике сплетіння нервів. Центральна нервова система створює тонус у кровоносних судинах. У нього є теорія про те, що за допомогою такої блокади можна подолати недостатність кровообігу в ногах багатих пацієнтів з надмірною вагою.

Поки він робить укол, він вкрай зосереджений. Ніщо не відволікає його, навіть думка про рахунок на десять тисяч крон, який виписує у цю мить його секретар, рахунок, який треба сплатити до першого січня, і