Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Хоча він і не називає свого звання, проте воно мається на увазі. Його звання, а також та обставина, про яку співрозмовникові не слід забувати: що він принаймні на голову вищий від решти всього людства, і в цьому будинку на інших поверхах під ним багато інших лікарів, які не змогли стати професорами, а над ним — тільки біла стеля, блакитне небо і Господь Бог, а може, й того немає.

— Сідайте, фру.[4]

Він випромінює люб’язність і зверхність, і мені слід було б почуватися щасливою. Інші жінки до мене були щасливі, і багато хто ще буде щасливий, бо хіба в скрутні хвилини життя може бути щось краще, аніж мати змогу опертися на двометрову блискучу медичну самовпевненість, та ще в такій приємній обстановці.

На столі в рамці стоїть фотографія дружини з ердельтер’єром і трьома дорослими синами, які напевно вивчають медицину і в яких відмінні оцінки з усіх предметів, включаючи клінічну сексологію.

Я ніколи не вважала себе досконалою. А коли я зустрічаюся з людьми, що мають владу і користуються нею з очевидним задоволенням, я взагалі стаю іншою, дуже дріб’язковою і злою людиною.

Але я цього не показую. Я сідаю на краєчок стільця, кладу темні рукавички і капелюшок з темною вуаллю на край стільниці з червоного дерева. Перед професором Лоєном, як і багато разів до цього, сидить скорботна, з питанням на устах, невпевнена в собі жінка в жалобі.

— Ви з Гренландії?

Завдяки своєму професійному досвіду він помічає це.

— Моя мати була з Туле. Це ви… обстежували Ісайю?

Він ствердно киває.

— Я хотіла б дізнатися, чому він помер.

Це питання виявляється для нього дещо несподіваним.

— Від падіння.

— Але що це означає, суто фізично?

Він замислюється на хвильку, бо не звик формулювати цілком очевидні речі.

— Він упав з висоти сьомого поверху. Просто порушується цілісність організму.

— Але на його тілі не було помітно ніяких ушкоджень.

— Це буває при падінні, моя мила фру. Але…

Я знаю, що він хоче сказати. «Це лише поки не розітнеш. А коли розітнеш — суцільні осколки кісток і внутрішні крововиливи».

— Але це не так, — закінчує він.

Він випростується. У нього є інші справи. Розмова доходила кінця, так і не почавшись. Як і багато інших розмов до і після цієї.

— На тілі були сліди насильства?

Я не здивувала його. У його віці та з його родом діяльності важко чому-небудь здивуватися.

— Ніяких, — каже він.

Я сиджу, не кажучи ні слова. Завжди цікаво занурити європейця в мовчання. Для нього це порожнеча, в якій напруга наростає, стаючи нестерпною.

— Що навернуло вас на цю думку?

Тепер він випустив «фру». Я не реагую на запитання.

— Як вийшло, що ця організація з її функціями не в Гренландії? — питаю я.

— Інституту лише три роки. Раніше не існувало Гренландського центру автопсії. Державний прокурор в Готхопі, якщо виникала потреба, звертався по допомогу до Інституту судової медицини в Копенгагені. Ця організація виникла недавно і тут тимчасово. Все має переїхати до Готхопа протягом наступного року.

— А ви самі? — кажу я.

Він не звик, щоб його допитували, ще хвилина — і він перестане відповідати.

— Я очолюю Інститут арктичної медицини. Але раніше я був судовим патологоанатомом. У період організації я виконую обов’язки керівника Центру автопсії.

— Ви проводите всі судово-медичні розтини гренландців?

Я вдарила наосліп. Але це, мабуть, важкий, різаний м’яч, бо Лоєн на мить заплющує очі.

— Ні, — каже він, але тепер вимовляє слова поволі. — Я іноді допомагаю Данському центру автопсії. Щороку у них тисячі справ з усієї країни.

Я думаю про Жана П’єра Лаґерманна.

— Ви сам робили розтин?

— У нас діють певні правила, яких ми дотримуємо, за винятком абсолютно особливих випадків. Присутній один з лікарів, якому допомагає лаборант та іноді медсестра.

— Чи можна подивитися висновок про розтин?

— Ви б усе одно його не зрозуміли. А те, що ви змогли б зрозуміти, вам було б неприємно.

На мить Лоєн втрачає контроль над собою. Але одразу бере себе в руки.

— Такі висновки передаються до поліції на їх офіційний запит про результати розтину. І поліція, між іншим, підписуючи свідоцтво про смерть, ухвалює рішення, коли може відбутися похорон. Гласність у всіх питаннях стосується цивільних справ, а не кримінальних.

У запалі гри він виходить до сітки. У його голосі з’являються заспокійливі нотки.

— Зрозумійте, у будь-якому подібному випадку, де можливий бодай найменший сумнів щодо обставин нещасного випадку, поліція і ми зацікавлені в якнайсерйознішому розслідуванні. Ми обстежуємо все. І ми знаходимо все. У разі нападу абсолютно неможливо не залишити слідів. Залишаються відбитки пальців, розірваний одяг, дитина захищається, і під нігті їй потрапляють клітини шкіри. Нічого цього не було. Нічого.

Це був сетбол і матчбол. Я підіймаюся, надягаю рукавички. Він відкидається назад.

— Ми, певна річ, вивчаємо поліцейський протокол, — каже він. — По слідах було видно, що, коли це трапилося, він був на даху сам.

Я обираю довгий шлях, виходжу на середину кімнати і тут озираюся на нього. Я щось намацала, не знаю точно що. Але він уже знову на верблюді.

— Дзвоніть, коли будуть якісь питання, фру.

Минає хвилина, перш ніж голова у мене перестає паморочитися.

— У всіх нас, — кажу я, — є свої фобії. Є щось, чого ми дуже боїмося. У мене є свої. У вас напевно, коли ви знімаєте свій куленепробивний халат, теж з’являються свої страхи. Знаєте, чого боявся Ісайя? Висоти. Він вибігав на другий поверх. Але далі він повз, заплющивши очі і чіпляючись за поручні. Уявіть собі, щодня, по сходах, на лобі виступає піт, коліна трусяться, п’ять хвилин іде на те, щоб піднятися з другого на четвертий поверх. Його мати просила про те, щоб їм дали квартиру на першому поверсі, ще до того, як вони переїхали. Але ж ви знаєте — якщо ти гренландець і живеш на допомогу…

Минає якийсь час, перш ніж він відповідає.

— А проте він був на даху.

— Так, — кажу я, — був. Але, бачте, ви могли б прийти з домкратом, ви могли б пригнати плавучий кран «Геркулес», але й на метр не затягли б його на риштування. Питання, на яке я не можу відповісти, яке не дає мені спати ночами, це — що ж його туди привело?

Знову перед моїми очима постає його маленька фігурка, такою, якою я її бачила в морзі. Я не удостоїла Лоєна погляду. Я просто йду.

5

Юліана Крістіансен, Ісайїна