Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
У її голосі чути сльози. Вона забула, де вона. Вона міцно хапає мене за руку:
— Війна — це жахливо!
Подивившись на нас, вона згадує про те, що ми представники збройних сил, і на якусь хвильку всередині неї стикаються різні рівні свідомості. Потім вона повертається назад, у сьогодення, весела і чуттєва. Вона усміхається механікові.
— Мій молодший лейтенант поїхав додому. Я була готова поїхати за ним. Але якось мене викликають до кабінету Оттіні. Він звертається до мене з пропозицією. Наступного дня мене переводять до Бланкенезе, це на березі Ельби. Тут англійці зайняли всі великі вілли. В одній з них ми і працювали. Нас було сорок чоловік. Більшість англійці й американці. Двадцять чоловік — на верхньому поверсі, прослуховували телефонні розмови. Внизу кількома групами розміщалися ми. Ми, звичайно, ніколи не знали, чим займаються інші. У Ральштедті ми теж давали підписку про нерозголошення. Але там ми все-таки розмовляли одне з одним. Ми показували одне одному забавні листи. У Бланкенезе все було зовсім інакше. Там я і познайомилася з Йоханнесом Лоєном. Спочатку разом зі мною працювали тільки двоє людей. Англійський математик і бельгійський учитель запису танцювальних рухів за допомогою знаків. Ми займалися шифрованими листами і телефонними розмовами. Переважно — листами.
Вона сміється.
— Мені здається, що попервах вони нас перевіряли. Давали нам те, що було не дуже важливе. Часто ми розгадували по два листи на день. Як правило, то були любовні листи. Я потрапила туди в липні. Починаючи з серпня щось змінилося. Листи змінилися. Деякі з них були написані одними й тими ж людьми. І ще до нас приставили нового цензора — німця, який працював у фон Гелена. Я так і не змогла цього зрозуміти. Те, що американці й англійці прийняли до себе на службу частину німецького розвідувального апарату. Але він був м’якою і доброзичливою людиною. Не завжди видно по людині, яка вона, чи не так? Адже говорили, що Гіммлер грав на скрипці. Німця звали Хольтцер. Чомусь він особливо багато знав про ту справу, над якою ми працювали. Це я поступово стала розуміти. Те, що це окрема справа. Інші троє теж знали. Вони ніколи нічого не говорили. Але вони постійно розпитували мене про певні вислови. І поступово почала вимальовуватися картина.
Вона знову забула про нас. Вона — в Гамбурзі, на Ельбі, в серпні 1946-го.
— Було одне слово, яким вони весь час цікавилися. Це слово було «Ніфльхейм». Одного чудового дня я подивилася в словник. Це означає «Світ туманів». Це окраїнна частина Хелю — царства мертвих. Наприкінці серпня вони, мабуть, звузили поле, в якому шукали, бо з того часу нам давали тільки листи, якими обмінювалися одні й ті самі четверо людей. Конверти до нас ніколи не потрапляли. Ми знали тільки імена, але не адреси. Спочатку у нас було вісім листів. Кожного тижня приходило в середньому два нових. Шифр був досить недбалим. Неначе створений у поспіху. А проте розгадувати його було складно, бо він будувався не на звичайній мові, а на цілій низці умовних метафор. Здавалося, що йдеться про транспортування і продаж товарів. Саме в цей час до групи приєднали Йоханнеса — доктора Лоєна. Він був у Німеччині як судово-медичний експерт, для участі в ліквідації концентраційних таборів.
Вона примружується і стає схожою на школярку.
— Дуже гарний чоловік. І дуже марнославний. Переказуйте йому від мене привітання і розкажіть, що я так сказала, пане капітан.
Механік киває, бгаючи в руках серветку.
— Йому було прикро, що не він, а судові одонтологи прославилися під час проведення пізнання, у тому числі й у зв’язку з Нюрнберзьким процесом. У нас він повинен був працювати консультантом з медичних питань. Цього не знадобилося. У цей час я виявила, що «Ніфльхейм» — це, мабуть, експедиція до Гренландії. Лоєн знав дещо про Гренландію. Можливо, він бував там. Він ніколи цього не розповідав. Але він добре говорив по-німецьки. Він почав працювати нарівні з усіма нами. Під кінець вересня наші зусилля увінчалися успіхом. Це я розгадала шифр. В одному листі як прогноз давалися ціни на боби на поточному тижні. Цифри, що зростали потроху щодня, досягали максимуму в п’ятницю. Я знайшла цей тиждень у своєму дорожньому тижневику, який мені надіслала мама. У п’ятницю був місяць уповні. Я кілька разів плавала по Ла-Маншу під час проведення змагань на адміральський кубок на великому батьковому кораблі, «Колін Арчер». Мені здалося, що цифри схожі на таблицю припливів і відпливів. Ми подивилися в календарі англійського флоту. В Ельбі були припливи і відпливи. Після цього стало дуже просто. У нас пішло три тижні на те, щоб розшифрувати всі попередні листи. В них ішлося про фрахтування судна. І плавання до Гренландії. Операція «Ніфльхейм».
— З якою метою?
Вона хитає головою:
— Я так цього і не дізналася. Думаю, що й інші не знали. У листах ішлося про перемови щодо судна, які були дуже утруднені через надзвичайний стан. Про можливість плавання до Кіля, а потім данськими територіальними водами. Про те, де пролягають пройдені мінними тральщиками маршрути. Про організацію охорони англійцями Ельби і Кільського каналу. Але всі, хто писав ці листи, знали, про що йдеться. Тому вони ніколи не згадували цього.
Ми всі троє одночасно відкидаємося назад. Ми повертаємося назад у кондитерську «Золота бріош», назад до запаху кави, до цього часу, до «Satin Doll».
— Я б хотіла тістечко, — каже Бенедикта Глан.
Вона це заслужила. Його приносять, і воно нагадує про літо. Із збитими вершками, такими свіжими, м’якими і жовтувато-білими, наче тут, прямо в глибині пекарні, тримають корову.
Я чекаю, поки вона його скуштує. Людям важко зберігати пильність, коли вони переживають приємні відчуття.
— Ви розповідали кому-небудь про це?
Вона збирається з обуренням це відкинути. Спогади, що потім сколихнулися в ній, довіра до нас, а може, і смак малинового тістечка щось міняють у ній.
— З самого дитинства дотримання таємності було само собою зрозумілим для мене, — каже вона.
Ми розуміюче киваємо.
— Можливо, ми з Йоханнесом Лоєном говорили про це раз чи двічі. Але це було років двадцять тому.
— Це могло бути в 1966 році?
Вона здивовано дивиться
