Твої не рідні - Ульяна Соболева

 - Я почекаю зовні.  Якщо не зможеш відвезти, викличу таксі.

 Хотілося крикнути їй - ну і вали, таксі відразу викликай.  Ледве стих звук цокання каблуків Олени, Єгор підійшов до мене і пригорнув до себе.

 - Та ви ревниві, мадам Шумакова.

 - Вона на тебе вішається!  Нахабно!  При мені!  А ти дозволяєш!

 Обхопив моє обличчя руками і заглянув в очі.

 - Я знаю її з самого дитинства.

 - У вас був роман!

 - Не роман, а так, проба зіпсувати дружбу.

 - На цілий рік?

 - Ти провела розслідування?

 А сам гладить мій живіт дуже ніжно обома долонями, збиваючи мене з настрою і змушуючи забути, що я зла.  Заважає мені ревнувати, налаштовує на себе, на свої ласки, на свій запах.  Притулився лобом до мого лоба.

 - Ніяка Олена не зрівняється з моєю найкрасивішою дівчинкою, найсексуальнішою, найсмачнішою.  Я приїду додому і з'їм тебе по шматочках.  Як там наша маленька?  Ворушиться?

 Накрила його руки своїми і поклала голову йому на плече.

 - Ворушиться.  Вона завжди ворушиться.  Невгамовна.

 - Подивися на мене, Нютко.

 Я підняла голову і зустрілася зі сріблястим поглядом, який змушує забути про все.  Про Олену, про ревнощі.  Про все, крім нас двох і нашого щастя.

 - Досить про Олену і про інших.  Немає нікого.  Я тебе люблю, як псих кінчений.  Тебе і нашу принцесу.  Я поїду, а ти маму заспокой, скажи, що я в офісі пообідаю, добре?

 Я кивнула і поцілувала його в губи, спочатку обережно, а потім він накинувся на мій рот, жадібно цілуючи, і тут же випустив.

 - Увечері я тебе з'їм.

 Але коли зайшла до зали, свекрухи там не було, на стіл так і не накрили.  Навіть для мене.  Так уже бувало.  Я пішла сама на кухню і поїла там.  Мені було навіть затишніше з куховарками і слугами, ніж за тим величезним столом, де мені вічно не раді і дивляться на мене, як на звірину.  Я навіть була щаслива поїсти далеко від неї.  Відчувати на собі цей погляд і вічні окрики, голосіння про те, що я вилку не так тримаю і спину не випрямляють.  Або одяглася до сніданку, як до обіду, і що це і те не можна їсти, дитині зашкодить.

 Піднялася до себе в кімнату і оторопіла: свекруха перебувала саме там із двома служницями, вони випотрошили шафи і викинули речі на ліжко.

 Я переступила поріг і завмерла.

 - А що це тут відбувається?

 Свекруха повернулася до мене, насупивши брови і звузивши очі, нафарбовані вже з ранку.

 - Що тут відбувається?  Я у тебе хочу запитати, що тут відбувається.Що за бардак ти влаштувала в шафі?  Неохайна курка!

 Це було несподівано, я аж зблідла, не знаючи, що їй відповісти ... і ще не розуміла - за що.

 - Який бардак?  - мовила мимоволі, обхоплюючи живіт знову, так як він сильно стиснувся і став немов кам'яним.

 - Такий бардак!  Як, напевне, влаштовують у твоєму селі.  Хто так складає речі?  Ти все змішала, усе нашвиряла як попало!  Я відкрила і ...

 - Якого біса ви відкриваєте шафу в моїй кімнаті?

 - У твоїй?  - зойкнула так голосно, що у мене різонуло вуха.  - У цьому будинку немає нічого твого.  Тут все належить мені і моєму синові, а ти тут тимчасове непорозуміння, яке зуміло вчасно залетіти, щоб одружити мого сина!

 З нею щось відбувалося, не знаю, що саме її настільки розлютило, але такою я ніколи її не бачила.

 - Я не була вагітна, коли ми одружилися.

 - Ти постаралася це зробити якомога швидше, щоб зачепитися тут.  Усі ви сільські спритні і хитрі.  Бидлу багато розуму не треба.  Ноги розсунула і вже в дамках!

 - Як ви смієте зі мною так говорити?

 - Як я смію?  Як ти смієш командувати в моєму будинку і розпоряджатися, хто буде тут обідати, а хто ні!  Виганяти важливих гостей!  Відправляти їх додому на таксі!  Ти що про себе загордився?  Вали до свого Урюпінська, коровам хвости крутити!  Ти не пара моєму синові!

 Я задихалася, мені здавалося, що я не можу ні вдихнути, ні видихнути.  Схопила сумочку і, розмазуючи сльози, вискочила з дому.  Грошей з собою не взяла.  Брела світ за очі.  Поїхати сильно хотілося ... до мами.  Тільки ні грошей немає, нічого немає.  Навіть стільниковий забула вдома.  Ні, не вдома, а там, у місці цьому жахливому, де мене все, крім нього, ненавидять.

 Прийшла в парк, де ми з Єгором часто гуляли, і  сіла на лавку.  Так до пізньої ночі і просиділа, поки він мене не знайшов.

 До себе притискав, цілував моє волосся, живіт гладив.

 - Ти що, Нют?  Що ти?  Ти чого пішла?  Через маму.  Не звертай уваги ... Чуєш, не в собі вона.  Є у неї проблеми.  Ми поїдемо.  Я новий будинок куплю, тільки наш із тобою.  Біля озера.  Як ти хотіла.  Не плач, Нютко.  Не плач, не можу, коли плачеш.  Потерпи трохи ... я поговорю з нею, кохана.  Поговорю.

 Я кивала і відповідала на його поцілунки, тулилася до нього сама, заспокоюючись.

- А я нашій маляті ляльку купив.  Не витримав.  Повз магазин проїжджав і ... купив!  Дивись, яка гарна.  Лялька Марійка.

 Поклав мені на коліна коробку, і я тремтячими руками зняла кришку ....

***

... Це була та лялька.  Не така ж, а саме та.  У неї ще краєчок банта розпустився.  І всередині все стислося з такою силою, що з очей сльози покотилися.  Я раптом знову стала тією Нюткою.  Беззахисною, тремтячою від сліз.  Тієї, що готова була пробачити і все забути, коли їй поклали на коліна ляльку.