Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

На майданчику бельетажу теж нікого. Натомість галереєю, що з'єднує вежу з сусідньою, вже біжать. Багато. З десяток... Судячи з екіпірування — кнехти, лицарі ще не прокинулися. Побачивши мене, вояки зупинилися. Ну, так… Я ж, як і раніше, озброєний трупом стражника.

Вибач, безіменний захисник замку. Розумію, наруга над останками і тому подібне неприйнятне для цивілізованої людини, але я ж варвар. І якщо вже відверто, то чому ревнителям християнства можна зводити аутодафе та інші інквізиторські забави вчиняти, а якщо по їхніх же головах іншим мучеником зацідити, то одразу осквернення! Подвійними стандартами, або просто — лицемірством віддає, однак.

— Ви троє… — чую, як розпоряджається позаду Лис. — Нагору. Ти й ти, залишитеся тут. Тримати двері. Поки не повернуся, щоб ні кроку.

Капітан знає свою справу, а в мене завдання простіше. Бити всіх, до кого дотягнуся. І не замислюватись. Вже якщо вплутався в бійку, значить, наша має взяти гору. А в кого інша думка, нехай на інший бік вулиці переходить.

Я запустив тілом стражника в натовп кнехтів, — котрі чи то шикувалися в бойовий порядок, чи то задкували, — і метнувся слідом. Ефект вийшов, як від каменю, що потрапив у ящик зі склотарою. У сенсі, багато дзвону та шкоди.

А ось тепер можна й кулаками попрацювати… Як ведмідь Балу у «Мауглі». Хук зліва, ляпас праворуч. Копняк прямо... У щадному режимі. Я хоч і варвар, але не відморозок. Не за трупами прийшов, а за справедливістю. Нехай суд присяжних потім розбирається, хто більше винен і кому якого розміру ложку видати... лайно сьорбати.

— Пане бароне! Дубину візьміть!

Хтось із кнехтів. Може, сам збагнув, а може, Лис наказав.

— Дякую. Розпитай тих, хто може говорити, де вони полонених фогтом дівчат тримають… — глянув уважніше в рябе обличчя.

Шрам на чолі і тямущий погляд. Потрібно запам`ятати. Якщо ініціативу проявив, скажу Лисові щоб нагородив.

А ось і ті, що «вогнем і мечем» проповідувати звикли, завітали.

Наприкінці галереї показалися двоє тевтонців рангом вище за звичайних воїнів. Та й взагалі — вище. Щонайменше на голову. При повному лицарському параді та з чорними хрестами на броні. Тобто на накинутих на плечі білих простирадлах, які у храмовників замість плащів і прапорів. А над шоломами цілі султани з різнокольорового пір'я колишуться. Мечі оголили і пруть, як із карбованцем на буфет. Навіть без бойового кличу. Психічна атака, типу… Ну, ну.

До речі, дуже професійно пруть. Один несе свій цвайхандер на плечі. Зверху рубатиме. Другий — поклав хвилясте лезо фламберга на згин лівої руки. Готуючи тичок вістрям, як списом. А дворучний меч, особливо в умілих руках, це серйозно. Отримати такою рейкою по голові у мене немає жодного бажання.

— Стояти, боятися! Зараз я вам покажу на якій горі раки свистять! Хальт! Хенде хох, швайнегунд!