Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Бум. Бум. Бум… Вжик… Вжик…
— Ви що з глузду з'їхали, бовдури?! — надсаджував голос старший варти. Очевидно з тих ветеранів, яким все одно з ким воювати. Так, хоч із самим Сатаною. Що він негайно підтвердив. Принагідно, судячи з брязкоту, що роздався, відвісивши кулаком у броньованій рукавичці пару тумаків найбільш нетямучим.
— Зовсім від страху голови втратили, бовдури?! Це ж не кінна лава, дурні! По одному стріляйте. Не давайте йому щит опустити! Агов, ви двоє! Чого вилупилися? Ану взяли гаки! Підчепіть щит знизу, коли він прикриється!
— Це ж демон… — зойкнувши, спробував виправдатись хтось із арбалетників. — Як його дістати? Якщо його болти не беруть.
— Це твій тато рогатий, мати — шлюха, а ти — байстрюк безмозкий!
Погано… Навіть абияк керований загін вже не різношерстий натовп. Діючи спільно, вони набагато небезпечніші.
«Двісті сорок сім…»
Щит смикнувся і став відтягувати руку вбік. Поки що мені вистачало сили утримувати його, але якщо до тих двох приєднається ще кілька ратників, можу й не впоратися… Ну і чорт із вами! Вам потрібен мій девайс? Тримайте... Ніколи перетягуванням займатися.
Я трохи дужче рвонув на себе щит, а коли відчув, як зріс опір, різко відпустив. Купа мала, зі стражників, що не встояли на ногах, а у падінні підбили ще кількох товаришів, стала мені винагородою. Ну і додала кілька зайвих секунд.
Перехопивши зручніше палицю, я накинувся на почеркану тріщинами стіну з усією люттю, на яку тільки був здатний. Тепер від того, наскільки швидко я її зламаю, залежало моє… Ні, з життям, перебір… А ось кількість отриманих синців та забитих місць, це точно… І навіть гарантовано.
Наразі стражники змінили тактику. Як тільки я наближався до розлому, крізь грати просувалося кілька міцних сталевих гаків на довгих рукоятях, призначених для стягування лицарів з коней, і ними вони намагалися відштовхнути мене вбік. Одночасно намагаючись підчепити за ногу чи збити з голови шолом. Що, звичайно не сприяло підвищенню продуктивності праці. При тому, що й арбалетники посильно вносили свою лепту. Пробити обладунки їм, як і раніше, не вдавалося, але деякі постріли були досить болючі. Особливо коли болт зупинявся безпосередньо моєю власною шкірою.
— Японський бог!
Біль обпік пальці так несподівано сильно, що я випустив палицю і мимоволі потягнув руку в рот. Хто хоч раз промахувався молотком по цвяху і попадав по нігтю, мене зрозуміє.
«Двісті шістдесят один…»
Арбалетник, що задоволено ошкірився, охнув і повалився горілиць зі стрілою, що стирчала з ока. А миттю пізніше і другий, що стояв поруч і ловив у приціл мою голову, схопився за обличчя і впав навколішки.
— Ваша милість! Пане бароне! Тримайтеся, ми вже тут!
Не було потреби озиратися, щоб впізнати голос Лиса. Все-таки не послухався капітан, поліз у портал першим, як і належить командиру. Тільки чому так рано? Я ще не встиг до трьохсот дорахувати. Гаразд, потім секундомірами мірятимемося...
Зважаючи на те, що стріли посипалися на захисників густіше, решта загону часу теж не втрачала. І кожні п'ять секунд у замок переправлявся ще один найманець.
— Банзай! — заволав я на всю горлянку, зібрався і живим тараном кинувся на вже ослаблену стіну. Та застогнала від мого тиску, затріщала, але встояла.
— За імператора!
Незримий дух повелителя Піднебесної підсобив. Частина стіни звалилася разом зі мною, підминаючи найбільш необережних захисників.
— Банзай!
І якого рожна воно до мене причепилося? Скоро сам у причетність до однієї шостої населення планети повірю.
Не гаючи часу на пошуки власної зброї, я схопив за ноги когось із стражників і, орудуючи ним, як дрючком, попер вселяти ворогам страх і жах. У бою і так нерви напружені до краю, і якщо незрозуміле чудовисько, з тілом людини і мордою звіра, має намір убити тебе твоїм товаришем, таке не кожен витримає. Навіть із ветеранів…
Стражники замку позадкували. Якраз у потрібний мені бік. У протилежний від сходів кут. А тим часом з-за спини почали вискакувати мої ландскнехти.
— Хто здається, в'язати! — кинув я не озираючись, та й без потреби, якщо чесно. Усе сто разів обговорено, і кожен у загоні знає свій маневр. Залежно від досвіду та озброєння. Але бійці мають періодично чути голос командира.
— Лис! За мною!
Перестрибуючи через п'ять щаблів, я помчав сходами вгору. Тепер все залежало від того, наскільки буде прихильною до нас фортуна, і чи зуміємо ми скористатися перевагою від несподіванки.
У досвітній час сон хоч і найміцніший, але й шум чути дедалі виразніше. Розбудить він сплячих лицарів, чи хрестоносці цілком покладаються на міцні стіни і сторожу?
З першим воїном, одягненим у дорожчий, ніж у стражників, обладунок і товстим ланцюгом поверх нагрудника, я буквально зіткнувся у дверях першого поверху. Хрестоносець тільки встиг витріщити очі.
— О, mein Gott!
Від поштовху всією масою лицар змахнув руками, відлетів на пару кроків і хряснувся потилицею об стіну. Так і не одягнений на голову шолом, прикрашений парою бичачих рогів, брязкаючи, як порожнє відро, покотився по сходах. Я переступив через тевтонця і зазирнув у відчинені двері єдиної кімнати на цьому поверсі. Наче нікого.
