Тут баба ворожила (2006) - Наталія Паняєва
— І раптом вона захворіла, — відзначив Авенір.
— Так, захворіла. А позаяк вона була жінка віруюча, то перед смертю попросила привести священика і висповідалася йому.
— Я не маю сумнівів, що вона також розповіла священику, хто той чоловік, якого вона побачила там, де йому не було що робити, — Авенір відчував, що розгадка майже у нього в руках, але якась деталь постійно вислизала з його думок.
Майор був спокійніший.
— Маєш рацію. Цілком імовірно, якщо вона впізнала того чоловіка, то той чоловік також впізнав її. Таким чином, вона стала небезпечним свідком. І отець Юрій — в силу того, що дізнався на сповіді, — теж. Тому його і вбили.
— Цілком логічний висновок. А ти знаєш, хто цей чоловік?
— Здогадуюсь. Але не маю жодних доказів проти нього. І зібрати їх буде складно — тепер вся банда зачаїлася. І ти мусиш зачаїтися. Тільки нещасного випадку з тобою не вистачає. Адже ти теж небезпечний свідок! І літаєш на своєму скутері, як навіжений. Давно слід купити собі солідну машину!
Авенір засміявся:
— Коли ви навчитеся розгрібати пробки, тоді, може, і куплю. Або коли одружуся.
— У такому разі бажаю тобі одружитися якнайшвидше. Даруй, але мушу їхати. Не хвилюйся, я певен, що з Русею все буде гаразд, — з цими словами майор попрямував до виходу, а Дейкало залишився сам очікувати результатів.
Проте настрій у нього суттєво поліпшився.
* * *Минуло майже два тижні. Руся почувалася значно краще, але з лікарні її ще не відпускали. Дейкало відвідував її щодня, носив фрукти і свіжі журнали. Він написав кілька статей для газети, виконуючи свої обов’язки, але у вільний час працював над записами про Володарку. Авенір сподівався коли-небудь, коли Дементій посадить нарешті всю компанію за ґрати, опублікувати сенсаційну статтю про цю справу. Тому нетерпляче чекав на сигнал від майора. Але той мовчав.
І ось нарешті рано вранці у Дейкала задзвонив телефон. Авенір саме голився у ванній.
Він підбіг до апарата лише за п’ятим дзвінком і вже не сподівався, що встигне.
Авенір відчував, що це — важливий дзвінок. Адже хто дзвонитиме так рано через дрібниці? Хіба що помиляться номером.
Він схопив слухавку і почув голос майора Дементія.
— Нарешті! — вирвалося в Авеніра з полегшенням. — Я вже думав, ти ніколи не подзвониш!
— Для початку — доброго ранку, — відповів майор.
— Доброго ранку! Я чекав твого дзвінка, — трохи заспокоївся Дейкало.
— От і дочекався, — безтурботно повідомив майор. — Приїжджай сьогодні об одинадцятій до мене. Тільки давай одразу домовимося. Ти — мій оперативник. Мовчи і спостерігай.
— Що ти задумав? — спитав Дейкало.
— Спробую розколоти головного злочинця, — так само безтурботно відповів Дементій. — Отже, не запізнюйся.
— Та я заради такого, — загорлав Авенір, — з восьмої буду стирчати у тебе під дверима. Але ексклюзив мій!
— Добре, — миролюбно відповів майор і поклав слухавку.
Тепер Дейкало вже не мав часу гратися з бритвою. Він нашвидку проковтнув каву та бутерброд і кинувся до дверей.
До відділку він і справді приїхав зарано, сподіваючись вивідати щось у Дементія, але той був надто зайнятий, або вдавав це. Тому Авенірові довелося без діла тинятися коридорами. Аж раптом він побачив, як із ліфта два оперативники, яких він кілька разів зустрічав у Дементія в кабінеті, викочують візок пана Картамиша. Авенір кинувся до нього:
— Добридень, пане Картамиш! І ви тут?
— Сердечно вас вітаю, друже, — поважно кивнув пан Картамиш. — Мене попросили зайти до пана майора Дементія. Я пам’ятаю, це ваш знайомий, чи не так?
— Так, справді, — трохи розгубився Авенір. — Але з якої причини?
— Думаю, ми зараз про це довідаємося, — ледь посміхнувся пан Картамиш.
Вони увійшли до кабінета майора, який підвівся їм назустріч.
— Добрий день, — привітався слідчий з паном Картамишем. — Прошу вибачити, що потурбували вас, пане Картамиш, але ми потребуємо вашої допомоги в одній справі.
— З радістю допоможу вам, — відповів пан Картамиш.
— Ви добре доїхали? — спитав Дементій.
— Так, дякую. Ваші колеги довезли мене і допомогли піднятися на третій поверх.
— Вони і додому вас відвезуть. Ви з ними вже познайомилися?
— Звичайно. Дуже приємні молоді люди.
— Тоді дозвольте ввести вас у курс справи. Прошу всіх сідати.
Дейкало і двоє підлеглих майора всілися на стільці попід стінкою. Візок пана Картамиша стояв навпроти столу Дементія.
Почувся легкий стукіт у двері.
— Прошу! — гукнув майор.
Двері прочинилися, і зайшов пан Козлов.
— Доброго дня, — привітався він з усіма відразу, а потім звернувся до майора: — Сподіваюся, я не запізнився?
— Ні, — відповів майор. — Ми саме збиралися розпочинати. Прошу, сідайте.
І