Кінець світу: Естелла - Nilett

Наближаючись до головної будівлі, Аарон одразу попередив про відсутність охорони чи помічників. А потім додав, що єдині живі люди які туди взагалі заходять, рахуються на одній руці.

— Зайди першим…

— Переживаєш?

— Можливо… Хочу спочатку почути його, а лише потім побачити.

— Але ж ти відчуваєш його… Вже з моменту як ми пройшли пропускний пункт.

— Так, але… Зустріч це інше.

— Не наполягатиму.

Аарон лише зітхнув, відпускаючи руку дівчини. Вайлет раптом відчула порожнечу та холод, вже встигаючи пошкодувати про те, що попросила його увійти до її ж брата першим та без неї.

Почувши насмішливе зауваження до Вайта стосовно входу до кабінету через двері як адекватні люди, а не через вікна як він зазвичай звик, серце дівчини пропустило удар. Його голос… Як же вона сумувала за ним. Уявляла навіть уві сні. Але він змінився. Став більш грубим та втомленим, тихим. Сестрі здавалося, що брат зістарився за один рік як за двадцять.

Вона глибоко вдихнула та випустила повітря, після чого поправила своє волосся, заводячи декілька золотистих пасм за вуха, та повільно увійшла до кабінету, гадаючи що зараз одразу отримає наганяй замість ласкавих слів.

Перше що вона побачила, так це сидячий на краю робочого стола Аарон котрий тримає якісь папери у своїх руках та навіть не натякає на присутність дівчини, та брат який дивиться на чорноволосого наче очікуючи поради після прочитання.

Старший не одразу помітив двері які залишилися відчиненими, а ще довше до нього доходило, що взагалі хтось увійшов. Саме тому, дівчина вирішила постукати, цим самим бажаючи привернути до себе увагу свого старшого.

— Можна увійти пане начальнику?

Ледь встигла жартівливо промовити молодша Боу, як старший зблід немов привида побачив, а потім за якусь лише мить вже відкидав стілець на якому сидів, та побіг до сестри яка досі стояла недалеко від дверей які ледь зачинила. Вайлет простягнула руки для обіймів, але замість цього опинилася на руках брата, високо піднята до гори. Крістофер ледь стримував сльози які так і пробивалися на зовні. Його сестричка повернулася до нього, та мала здоровий вигляд. І для нього це було найкращим подарунком навіть без свята.

— Я повернулася! – Промовила вона гучно, обіймаючи шию брата обома руками. Той повільно опускаючи її на землю, продовжував обіймати новоприбулу немов дитя мале. Він ледь помітно навіть тремтів, а серце мало пришвидшене биття.

— Моя маленька… Жива… Ти справді жива…

— Пробач що ось так пішла. Я боялася що нашкоджу якщо залишуся. Не розуміла що я таке… Жахалася самої себе…

— Не важливо. Нічого не важливо.

Губи старшого брата цілували її маківку голови та чоло, поки руки обгортали неначе надійний щит.

Ось воно… Почуття безпеки та ніжності якого їй так бракувало у Пекельному Першому весь цей час, хоч вона і знаходилася поруч із рідною матір’ю.

— Я багато чого маю розповісти.

— Спочатку ти лише мусиш поїсти та відпочити як слід. Ти ледь на ногах стоїш. Що тобі принести? Чим харчуєшся? У тебе так же само все як і в Аарона? Можеш жувати звичайну їжу? А що до напоїв?

— Кріс, все добре. Мій стан пов’язаний не із цим.

— А з чим тоді?

— Зі здібністю – відповів замість дівчини Вайт – Я вгадав?

— Так – кивнула та – Я надто довго підтримувала свою силу в активному стані. Тому зараз і стомлена.

— Здається буде багато цікавих історій. – промовляючи ці слова, Аарон почав відкладати папери у бік.

— Ти вгадав.

— Але все-таки, тоді треба поїсти.

— Полювати вона явно не зможе. А від інфікованих її виверне. Треба піти на склад за м’ясом. Треба виявити продукт який дасть тобі більше всього енергії не залежного до препаратів Міллер.

— Виверне від інфікованих? – саме ця фраза привернула увагу та здивувала Вайлет найбільше.

— …

— Аарон подеколи харчується плоттю інфікованих. Хоч це й не постійна основа його харчового ланцюга, але вона підтримує його фізичний стан у нормі досить добре.

— Як ти додумався до цього?

— Потрібно було обирати між людиною та трупом. Я обрав другий варіант.

— Неймовірно…

— Ти перша хто зреагувала на це із захватом, а не огидою. – Аарон задоволено посміхнувся.

— Що поробиш. Люблю диваків.

— Господь милий, тільки ви двоє можете бути поруч один з одним та говорити про огидні речі та кайфувати одночасно.

— Дивакам легше живеться. Раджу спробувати.

Вайлет посміхаючись підняла голову, щоб побачити вираз обличчя свого брата. Той виглядав шокованим та гидуючим через підняту тему, хоча погляд все ж був щасливим як ніколи. Давно вона вже не бачила такої сяючої посмішки старшого.

Вона хотіла щось сказати, адже навіть встигла вуста привідкрити та видати перший чіткий звук, але у цей момент двері кабінету розпахнулися із гучним стуком.