Зарубіжний детектив - Агата Крісті

Щойно Вулф збив з пантелику Perra, а тепер просто ошелешив клієнтку. Ні, рота вона не роззявила, місіс Бранер тільки втупилася у Вулфа. Мову їй відібрало.

— Я сказав, «мабуть», — провадив Вулф, — хоча це майже не викликає сумніву. Жертвою став Морріс Елтхауз. Містер Гудвін докладно розповість вам і про це, але після того, як обставини проясняться остаточно. Я б не казав вам поки що нічого, але ви — мій клієнт і маєте право на мій захист. Я хочу дати вам одну пораду.

— Я не вірю, — нарешті озвалася місіс Бранер. — Я хочу знати всі деталі негайно!

— Ви їх не взнаєте! — різко кинув Вулф. — У мене був напружений тиждень, ні вдень ні вночі я не знав спокою. Якщо ви наполягатимете на своєму, я просто піду з кабінету, а ви підете з цього будинку, і вам доведеться тоді розпитувати про все в міс Дакос. Це її насторожить, і вона втече, а коли поліція її розшукає й заарештує, у них знайдуться запитання і до вас — запитання коректні, однак їх буде багато. Ви цього хочете?

— Ні.

— Тоді я дам вам пораду. — Вулф глянув на годинник. Було п'ять хвилин на першу. — О котрій годині міс Дакос іде на ленч?

— Як коли. Вона їсть у буфеті при фірмі звичайно десь о першій..

— В такому разі містер Пензер поїде зараз із вами. Скажете міс Дакос, що надумали відремонтувати свій кабінет — перефарбувати стіни, потинькувати їх місцями чи ще щось таке, — і до кінця тижня вона не буде вам потрібна. А містер Пензер сьогодні ж почне готувати кімнату до ремонту. Вашу секретарку цими днями, певно, візьмуть під варту, але це станеться не у вашій конторі. Я не хочу, щоб убивцю заарештовували в будинку мого клієнта. А ви?

— Ні.

— Та й навряд чи вам приємно буде сидіти в кабінеті з секретаркою, чекаючи, що ось-ось з'явиться поліція і забере її.

— Так…

— Тоді можете мені подякувати — коли вам буде зручно, — за те, що я вас попередив. Я розумію, у вас зараз нема для цього гумору. Можна містерові Пензеру поїхати в машині з вами, чи нехай їде окремо? Ви могли б обговорити з ним усе по дорозі. Він чоловік не дурний.

Місіс Бранер глянула на мене, потім перевела погляд знов на Вулфа.

— Чи не міг би поїхати зі мною містер Гудвін?

Останньої фрази Саул уже не чув. Я не змінив свого наміру щодо одруження, і хоч взагалі волію розважати жінку сам, сьогодні про неї хай уже подбає Саул.

— Ні, — відповів Вулф, — містер Гудвін має роботу.

Бідолашній жінці не залишилось нічого іншого, як згодитись на Саула. Той приніс із вітальні хутро і допоміг їй вдягтися. Сказати по правді, мою душу краяли муки ревнощів. Коли обоє приїдуть на Сімдесят четверту вулицю, місіс Бранер по-справжньому оцінить Саула. Я не хотів нав'язуватись і не пішов проводжати їх до передпокою.

Двері за ними причинилися. Вулф підвів голову й промовив:

— Скажіть же що-небудь!

— Сто чортів у печінку! — відповів я. — Вам цього досить? Один мій знайомий, Бірнбаум, вживав цих слів на доказ того, що він не забобонний. Сто чортів у печінку!

— Гаразд.

— От і добре.

— Наш телефон поки що підслуховується. Ви б не могли побачитися до ленчу з містером Кремером?

— Краще після ленчу. Кремер матиме тоді кращий настрій. Щоб одержати ордер, йому потрібно буде з годину чи десь близько години.

— Чудово! Але не… Чого тобі, Фреде?

У дверях стояв Фред Деркін.

— Вони хочуть поснідати! — промовив він.

14

Кабінет старшого поліцейського інспектора з відділу вбивств Південного району міста на Двадцятій західній вулиці був хоч і не зовсім занедбаний, проте вигляд мав досить-таки непривабливий. Лінолеум на підлозі вичовганий, письмовий стіл давно просив лаку, а щодо вікон, то я взагалі ніколи не бачив їх по-справжньому чистими. Стільці, крім того, на якому сидів сам Кремер, були прості й тверді, зате зі справжнього дерева. Коли о двадцять п'ятій хвилині на третю я примостився на одному з них, господар кабінету відразу накинувся на мене:

— Я ж вас просив не дзвонити й не приходити!

Я кивнув головою:

— Але тепер усе з'ясувалося, і я вирішив прийти. Містер Вулф…

— Що з'ясувалося?

— Він заробив ті сто тисяч ще й гонорар.

— Дідька рогатого він заробив! Хіба Вулф узяв їх не для того, щоб здихатись місіс Бранер?

— Для того. Сто чортів у печінку! Але ми не виконали вашого розпорядження. Ми…

— Я не давав ніякого розпорядження!

— Ну гаразд. Ми взнали, що Морріса Елтхауза застрелили не агенти ФБР. Ми підозрюємо, хто це зробив, і, гадаємо, зможемо викрити вбивцю. Я не маю наміру розповідати вам про те, як ми загнали на слизьке ФБР. Не того я сюди прийшов. Колись, як матимете час, містер Вулф із задоволенням про все вам розповість. Ви теж дістанете задоволення. Цього разу він довго цілився, як ніколи довго, і таки влучив. Та я прийшов побалакати про вбивство.

— Ну-ну, балакайте!

Я дістав з нагрудної кишені фотокартку і простяг Кремерові.

— Навряд чи ви бачили її раніше, — промовив я. — Але один чи й кілька людей з ваших цю фотокартку бачили. Вона лежала в комоді у спальні Елтхауза. Ключі від квартири мені дала його мати, тож не пробуйте звинуватити мене в тому, нібито я незаконно проник до приватного житла. Погляньте на зворот.

Кремер повернув фотокартку другим боком і прочитав нірш.

— Це чотири перероблені рядки з другої строфи оди «До грецької урни» Джона Кітса, — провадив я. — Переінакшено досить непогано. І написано рукою міс Дакос, секретарки місіс Бранер. Дівчина живе на Арбор-стріт, будинок шістдесят три, другий поверх, якраз під квартирою Елтхауза. У місіс Бранер я дістав зразки її почерку і пересвідчився, що написала таки вона. Ось ці зразки. — Я дістав з кишені два аркушики й простяг їх Кремерові. — Між іншим, Сара Дакос бачила, як з будинку виходили три фебеерівці. Зі свого вікна. Не забудьте про це, коли будете її допитувати.

— Допитувати?! За що? За оце? — Він постукав пальцем по фотокартці.

— Ні. Я прийшов сюди, по суті, запропонувати вам побитися в заклад. Ставлю п'ятдесят проти одного, що коли ви візьмете ордер на обшук і добре потрусите її квартиру, то не пошкодуєте. І чим швидше ви це зробите, тим краще. — Я підвівся. — Поки що в мене все. Ми…

— Чорта