Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Нічого я не сховав. Послухайте, Кремере. Ви ж бо знаєте: маючи справу зі мною, ви маєте справу з містером Вулфом. Знаєте й те, що я завжди додержуюсь інструкцій. На сьогодні я сказав вам усе. Більше ні слова. Хоч би скільки ви тут зі мною лаялись — усе це буде марно згаяний час. Добийтесь ордера на обшук квартири, скористайтесь ним, і якщо ви нічого не знайдете, містер Вулф залюбки побалакає з вами!
— Ні, спершу я побалакаю з вами! Ви залишитесь тут!
— Хіба що ви мене заарештуєте. — Я вже починав гніватись. — Ради бога, чого вам іще від мене треба? Ви товчетеся на цьому вбивстві вже трохи не два місяці! А в нас на нього пішов усього тиждень!
Я повернувся й рушив до дверей. Можна було майже не сумніватися: якщо мене не зупинить сам Кремер, то це зроблять унизу, коли я вийду з ліфта. Але черговий біля дверей, який знав мене в обличчя, лише кивнув мені головою — щоправда, не вельми привітно, однак досить-таки по-людському. Затримуватись я не став.
Я доїхав до Шостої авеню і повернув додому. В старому цегляному будинку все було гаразд. Ешлі Джервіс та Дейл Кірбі вже оклигали з похмілля, їх добре нагодували, дали кожному по тисячі доларів, і вони пішли. Фред і Оррі за два робочі дні, якщо не рахувати ночей, дістали по три сотні доларів — значно більше, ніж звичайно, і теж поїхали. Саул готувався в кабінеті місіс Бранер чи то фарбувати, чи то тинькувати стіни — що йому більше припаде до душі. Вулф, певно, читав книжку — звичайно, не «ФБР, якого піхто не знає», адже тепер він їх знав, принаймні трьох із них, а о четвертій годині підніметься нагору в свою оранжерею — знов за заведеним розпорядком. Після обіду я ніколи не відпочиваю, навіть коли не досплю вночі, отож міг піти на прогулянку. Так я й зробив.
Напроти будинку шістдесят три на Арбор-стріт я спинився. Вранці, коли я встав, термометр за вікном вітальні показував усього шістнадцять градусів[10], відтоді потепліло всього градусів на п'ять. Ключі від квартири Елтхауза ще були в мене, отож я, щоб не мерзнути, перетнув вулицю, ввійшов до будинку й піднявся на третій поверх. Я згадую про це не тому, що мій вчинок мав якісь наслідки, ні. Просто мені глибоко вкарбувався в пам'ять мій душевний стан. П'ятдесят три години минуло відтоді, як я поклав револьвер під пружини кушетки, а за цей час розумна дівчина могла знайти цілий десяток револьверів і переховати їх деінде. І якщо тепер револьвера в кушетці не буде, нам з Вулфом не позаздриш, — адже то я напоумив Кремера зробити обшук. Інспектор розумів: Вулф послав мене до нього, не просто маючи підозру чи здогад, а знаючи напевно, що в квартирі є щось гаряченьке; зникне воно — винні будемо ми. Якби я відверто сказав йому про револьвер, то цим би визнав, що брав до рук важливий речовий доказ, а якби взагалі нічого не сказав, то накликав би на себе ще страшнішу підозру, і тоді прощавайте наші ліцензії…
Може, вас і не цікавить мій душевний стан, а от мене, повірте, він ще й як цікавив! У вітальні Елтхауза я підійшов до вікна, відгорнув штору і притиснувся чолом до шибки, щоб краще бачити тротуар. Це було з мого боку досить безглуздо, та чого не зробиш у такому душевному стані! Годинник показував двадцять хвилин на четверту. Від Кремера я пішов усього тридцять п'ять хвилин тому, а щоб одержати ордер, йому потрібно з годину. Отож що я сподівався побачити? Шибка була холодна, і я відхилився трохи назад. Однак нетерплячка змушувала мене раз у раз прилипати чолом до вікна, і нарешті я таки побачив. На тротуарі з'явилася Сара Дакос. Під пахвою вона несла чималий пакунок, загорнений у цупкий папір. Ось дівчина ввійшла до під'їзду. Була за десять хвилин четверта. Від того, що я побачив міс Дакос, на душі в мене спокійніше не стало. Я нічого не маю проти Сари Дакос, але й «за», певна річ, також. Жінка, яка послала кулю в серце чоловікові, може, заслуговує на співчуття, а може, й ні, однак, дідько б її вхопив, не має ж вона права сподіватися, що чужий чоловік, наткнувшись на неї, кине справу й обійде її десятою дорогою!
Прислухавшись, я почув, як відчинилися й зачинилися двері її квартири.
О чверть на п'яту під'їхали дві поліцейські машини. Перша зупинилася край тротуару, друга — поруч із нею, просто посеред вулиці, і я впізнав усіх трьох детективів з відділу вбивств. Вийшовши з машини, вони одразу рушили до будинку, з вікна якого я за ними спостерігав. Один із них, сержант Перлі Стеббінс, натискаючи кнопку дзвінка, можливо, згадав про мене. Йому ненависна вже сама думка про те, що Ніро Вулф і я, буває, опиняємося в тій самій окрузі, де вчинено вбивство, а тут його послали на завдання, підкинуте, власне, нами! Мені кортіло вийти на сходи й послухати, про що вони розмовлятимуть, коли покажуть Сарі Дакос ордер, але я не зважився. Сержант міг відчути мене нюхом, а це затримає обшук.
Револьвера вони шукали не більше, як десять хвилин. До квартири детективи ввійшли о четвертій годині двадцять одна хвилина — саме тоді причинилися двері, а о четвертій сорок три Перлі вже вивів з будинку Сару Дакос. Нехай хвилин дванадцять він ставив їй усякі запитання після того, як знайшли револьвер. Я стояв біля вікна і спостерігав, як Перлі з Сарою Дакос зникли в машині, потім машина рушила, і я відійшов од вікна й сів на кушетку. Отже, коли поліцейські її заарештували, питання з револьвером розв'язане. Я посидів ще кілька хвилин, і на душі в мене стало спокійніше.
Потім я надягнув пальто, надів капелюх і вийшов. Перед будинком і досі стояла одна машина нью-йоркської поліції, чекаючи двох детективів, — вони ще були в квартирі Сари Дакос. Водій, правда, міг мене впізнати, але байдуже. З вікна я його не бачив і не здогадувався — знає він мене чи ні. Коли я неквапом проходив повз машину, він пильно подивився мені вслід, одначе, можливо, просто через те, що я з'явився з цього будинку.
Я попростував додому. Вже сутеніло, й було десь
