Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

 Тіна дістала загорнутий у фольгу пиріг із капустою і, подолавши бажання одразу вкусити, поки ще теплий, відклала його в сторону. Під паперовим пакетом із солодкою випічкою лежав якийсь невеличкий пластиковий апарат.

— Що це таке? — Тіна крутила в руках довгастий механізм із залізним кріпленням.

— Це пристрій для намотування шерстяної нитки. Можна сказати, сучасна прядка. Я придбав його для мами кілька років тому, однак вона їм зовсім не користується. Каже, що нічого кращого за її старе дерев’яне веретено світ ще не придумав. Тож я взяв це для тебе.

— Для мене? — дівчина досі уважно розглядала пристрій. Нарешті в неї почала складатись картина: частина, що оберталась, напевно, слугувала для накручування пряжі, а у маленьке залізне кільце потрібно протягувати нитку.

— Так, ти той раз так захопилася цією темою, — Назар встав із дивану і підійшов до Тіни. — Тож я подумав, що можу тебе дечому навчити. Я, звичайно ж, не такий майстер, як моя мати, однак прясти вмію. Насправді це дуже заспокоює.

 Тіна відклала пристрій і занурила руку у пакунок. Її пальці торкнулися оберемка м’якої вовни і дівчина усміхнулась. Вона дістала чисте та висушене руно, занурила у нього своє обличчя і вдихнула терпкий запах шерсті, вогнища та… легкий та ледь помітний аромат чоловіка, його лосьйону для гоління та поту.

— Це гарна ідея, я дивилась кілька відео в інтернеті і хотіла спробувати. Не знала, що ти вмієш читати думки, — Тіна усміхнулась до Назара.

— Дивись, що ще є,  — чоловік дістав зі дна пакунка дві широкі пластини вкриті тоненькими закрученими голочками. — Не знаю, як це правильно називається, — він потер пластини одна об одну, вони видали приємне шурхотіння. — Ми з мамою говоримо на них – чесалки.

 На плиті суп вже аж закипів. Тіна, якій не терпілось спробувати зробити свою першу нитку, запросила Назара пообідати разом з нею. Вони їли мовчки, дівчина чомусь поспішала, хоча й насолоджувалась пирогом із капустою. Назар поглядав на неї і усміхався:

— Ти наче дитина, на яку чекають друзі у дворі, — підмітив він, коли Тіна майже скінчила своє частування. — Я лишу тобі і цю вовну, і чесалки, і прядку. Не поспішай, поїж спокійно.

— Але ж сам ти не залишишся, — зітхнула Тіна. Дівчина здивувалась, як легко в неї з вуст вилетіла така неоднозначна фраза. Тіна сподівалась, що Назар зрозумів все правильно: їй просто хотілось мати якомога довше поряд когось приємного та турботливого, аби не лишатись сам на сам зі своїми переживаннями. Раніше б Тіна розсміялась від власних думок, однак зараз вона дійсно сприймала Назара не як ворога і перешкоду, а як друга. Вона навіть не могла відстежити, в який момент відбулася така кардинальна зміна у їхніх стосунках.

— Ну, показуй, — у Тіни горіли очі, коли після обіду вона нарешті взяла в руки дерев’яні пластини для вичісування вовни.

— Все дуже просто: береш невеличку частину матеріалу, — Назар відщепнув трохи від оберемка вовни. Він причепив цю білу безформну хмаринку на голки однієї з чесалок, яку тримала в правій руці Тіна. Чоловік підійшов до дівчини зі спини і поклав свої долоні на її зап'ястя, скеровуючи кожен рух. — Ти ніби розтираєш волокна між пластинами, вони чіпляються за голки і вичісуються. Ось так. — Тіна старанно підхоплювала кожен рух Назара. Водночас своєю спиною вона відчувала тепло його тіла і з усіх сил намагалась не звертати увагу на подих чоловіка, що ніжно лоскотав їй шию. Час від часу у Тіни бігли мурахи, чи то від фізичної близькості до такого кремезного та сильного чоловіка, чи то від захопливого процесу роз’єднання волокон.

— Дивись, весь пух осипався на кухонний стіл, — Назар почав згрібати із дерев'яної поверхні ледь помітний ворс у заздалегідь підготовлений мішечок. — Його теж використовують як наповнювач для верхнього одягу чи ковдр. Однак зараз пух нам не потрібен. На пластинах лишились витягнуті волокна, вони, як тонка павутинка. Тепер ми маємо скрутити їх у валик. — Назар показав Тіні, як від'єднати від пластин основу для майбутньої нитки. Напівпрозоре пухке пасмо вони відклали у сторону і взялись до наступного шматка вовни.

 Коли Тіна почала почуватись більш впевнено, Назар відпустив її руки і сів на стілець поряд. Він уважно спостерігав за дівчиною і час від часу давав поради щодо процесу.  Однак в якийсь момент їхня розмова звернула геть у інше русло.

— В тебе дуже добре виходить, — похвалив Тіну Назар. — Вже майже половину вичесала. А ти ніколи не думала зайнятись своєю справою? Мені здається, в тобі є щось таке… підприємницьке?

 Тіна на мить зупинилась і поклала пластини на стіл, щоб випити охололого чаю. Вона трошки подумала і відповіла:

— Я дуже хочу. Можливо, навіть готова, однак не можу залишити свою роботу.

— Якось це не в’яжеться між собою: хочеш одного, а робиш інше. Чи я щось не так зрозумів? — Назар відчував, що зачепив болючу для Тіни тему, однак не міг вгамувати свою цікавість.

— Так, не в’яжеться, — відповіла Тіна і взялась за вичісування вовни ще завзятіше. Вона не хотіла більше говорити з Назаром про роботу, бо все одно не могла йому пояснити деталей свого становища.

— От, наприклад, вовна, — продовжив Назар. — Я ж бачу, що тобі подобається. Чому б не зайнятись виготовленням пряжі або якихось речей. Якісний одяг із шерсті завжди мав попит.

 Тіна знову відклала пластини у сторону і уважно подивилась на Назара. «Він таки точно вміє читати думки». Саме про це Тіна міркувала кожного дня з моменту, як вперше занурила руки у просушені волокна овечої шерсті, що висіли на стінах Назарової комірчини.

— Так, мене це дійсно цікавить, — Тіна провела рукою по вже вичесаних шерстяних валиках, які лежали рівним рядом на столі. — Проте … це дуже складно.

— Нічого складного, — заперечив Назар. — Тобі ж не потрібно прясти і вичісувати вовну власноруч. Це ж доісторичний метод, так, більше для душі. Зараз вже існує спеціальне виробниче обладнання, котре робить нитку ідеально рівною та міцною. Я на цьому трохи розуміюсь і можу допомогти.