Хижа - Вільям Пол Янг

— Я теж цього бажаю, — сказав Мак і потягнувся по наступний коржик. — А ви самі не скуштуєте?

— Їж! Знаєш, як це буває, — почнеш готувати, скуштуєш те, потім се і врешті зіпсуєш апетит. А ти не соромся, — вона підсунула тацю ближче.

Мак узяв іще один коржик і відкинувся на спинку, щоб насолодитися ним сповна.

— Ісус сказав, що це ви дозволили мені побачитися з Міссі. Навіть не знаю, як вам дякувати.

— Нема за що, любий. Мені це теж принесло радість! Не могла дочекатися, поки ви зустрінетесь.

— Шкода, що тут не було Нен.

— Тоді все було б просто ідеально, — схвильовано погодилася Тато.

Мак сидів мовчки, не розуміючи, що вона мала на увазі та як на це реагувати.

— Хіба Міссі не особлива? — вона похитала головою. — Я так, так сильно її люблю!

— Я теж! — Мак засяяв від щастя, згадавши про принцесу біля водоспаду. Принцеса? Водоспад? Постривай!

Тато спостерігала, як в нього в голові все поступово стає на свої місця.

— Ви точно знаєте про захоплення моєї доньки водоспадами, зокрема легендою про принцесу з племені малтнома, – Тато кивнула. — Ось до чого це все! Їй довелося померти, щоб я міг змінитися?

— Ти що, Маку! — Тато нахилилася вперед. — Я ніколи не вдаюся до таких кроків.

— Але їй так подобалася ця історія…

— Ця історія не могла не подобатися. У такий спосіб Міссі усвідомила й оцінила те, що Ісус зробив для неї і для всіх людей. Розповіді про тих, хто добровільно віддав життя за інших, наскрізні в літературному спадку всіх часів і народів, виявляють вашу потребу й моє прагнення.

— Але якби вона не померла, мене б тут зараз не було…

— Маку, страшні трагедії я обертаю на добро, але це не означає, що я їх влаштовую. Навіть не думай, що, коли я чимось користуюсь, то сама це й зумовила чи обов’язково потребую цього для досягнення своїх цілей. Такий погляд формує хибне уявлення про мене. Благодать не залежить від страждань, але саме в стражданнях вона виявляється в усій повноті.

— Уже легше. Мене мучила думка, що, можливо, мій біль укоротив їй життя.

— Вона не твоя жертва, Маку. Вона — твоя радість. У цьому був сенс її існування.

Мак знову відкинувся в кріслі, милуючись краєвидами, що відкривалися з ґанку.

— Я почуваюся таким наповненим!

— Так, ти з’їв майже всі коржики.

— Я не це мав на увазі, — засміявся він, — ви знаєте. Світ здається в тисячі разів яскравішим, а я почуваюся в тисячі разів краще.

— Так і є, Маку! Судити світ — справа непроста. — Татова усмішка одразу переконала Мака, що він може спокійно говорити про це.

— Або судити вас, — додав він. — Я дещо розгубився, навіть більше, ніж думав. Я зовсім не розумів, хто ви у моєму житті.

— Ну, частково, Маку. Інколи ми пречудово проводили час разом. Тому не потрібно перебільшувати.

— Якщо відверто, Ісус мені завжди подобався більше, ніж ви. Він здавався таким добрим, а ви — такою…

— … жорстокою. Сумно, чи не так? Він прийшов показати, хто я, натомість більшість повірила, що це він сам і є. Люди, особливо релігійні, досі вважають нас добрим та поганим поліцейськими. Коли вони хочуть, аби інші робили те, що у їхньому розумінні правильне, потрібен суворий Бог. Коли ж вони самі потребують прощення, то линуть до Ісуса.

— Саме так, — підтвердив Мак, здійнявши догори вказівний палець.

— Але ми всі перебували в ньому. Він точно відображав мої прагнення. Я люблю тебе і водночас закликаю любити мене.

— Але чому мене, Аллена Філліпса Маккензі? За що любити такого негідника? Намагатися достукатися до мого серця після всього, що я думав про вас, після всіх звинувачень на вашу адресу…

— Ось так діє любов, — відповіла Тато. — Не забудь, Маккензі, я не здогадуюся про твої майбутні вчинки чи про вибір, який ти зробиш. Я вже про все знаю. Я, наприклад, намагаюся навчити тебе не ховатися за брехнею. Зрозуміло, тільки гіпотетично, — підморгнула вона. — Скажімо, я знаю, що ти почуєш мене лише після сорока семи ситуацій, в яких опинишся. Лише після такої кількості подій ти зможеш почути мене досить чітко, щоб визнати мою правоту й змінитися. Тому, коли ти не чуєш мене з першого разу, я не засмучуюсь і не впадаю у відчай. Зовсім навпаки, мене це інтригує. Залишилося лише сорок шість спроб. І перша з них стане цеглинкою в основі мосту зцілення, яким одного чудового дня, наприклад, сьогодні, ти пройдеш.

— Я вже почуваюся винним, — визнав Мак.

— Розкажеш, як це у тебе виходить? — хихикнула Тато. – Якщо серйозно, Маккензі, то я сказала це не для того, щоб ти почувався винним. Почуття провини ніколи не допоможе тобі знайти свободу в мені. У найліпшому випадку воно змусить тебе докладати більше зусиль, щоб жити відповідно до зовнішніх моральних принципів. А я перебуваю всередині.

— Але те, що ви сказали… щодо ховання за брехнею. Здається, так чи інакше я робив це протягом усього життя.

— Ти ж вижив, любий. Тому немає чого соромитися. Твій батько тебе страшенно ображав. Життя било тебе не менше. Брехня — найзручніше місце, де ховаються ті, хто вижив. Це дає почуття захищеності, але там кожний залежить лише від себе. Щоправда, в цьому місці досить темно, чи не так?

— Дуже темно, — пробурмотів Мак, похитуючи головою.

А ти готовий відмовитися від влади й почуття захищеності, які тобі пропонує брехня? Ось у чому питання.

Що ти маєш на увазі? — запитав Мак, дивлячись на неї.

— Брехня — це невеличка фортеця, всередині якої ти можеш почуватися захищеним і могутнім. Із цієї маленької фортеці брехні ти намагаєшся керувати своїм життям і маніпулювати іншими. Але для фортеці потрібні стіни, тому ти їх будуєш. Вони складаються з виправдання твоєї брехні. Так, нібито ти брешеш, щоб захистити своїх рідних, врятувати їх від болю. Що завгодно, аби тільки всередині брехні ти почувався затишно.

— Але ж я саме тому й не сказав Нен про записку, бо це могло б завдати їй болю.

— Ось воно, бачиш? Ти вже починаєш себе виправдовувати. Те, що ти тільки-но сказав, — неприхована брехня, — вона нахилилася вперед. — Хочеш, скажу тобі, де правда?

Мак знав, що Тато копає глибоко, і всередині він радів цій розмові так, що був готовий розсміятися. Він більше не соромився.

— Ні-ні-ні, — протягнув він у відповідь і усміхнувся. — Продовжуй, будь ласка.

Тато теж усміхнулася, проте враз знову посерйознішала.

— Правда полягає ось у чому: ти не сказав Нен про записку не для того, щоб захистити її від болю. Насправді ти боявся зіткнутися з емоціями, її і своїми. Адже вони лякають тебе, Маку. Тому ти збрехав, щоб захистити себе, а не її!

Він відкинувся в кріслі. Тато не помилялася.

— І це не все, — вела вона далі. — Така брехня аж ніяк не є проявом любові. Твоя брехня в ім’я турботи стала на заваді