Хижа - Вільям Пол Янг

Усі м’язи Мака інстинктивно напружилися. Він не любив згадувати про Джоша, про каное, про страх, що охопив його тієї миті.

— Дуже складно врятувати того, хто тобі не може довіритися.

— Саме так. Це все, про що я прошу. Коли почнеш тонути, дозволь мені тебе врятувати.

На перший погляд прохання було нескладним, але Мак був рятувальником, аж ніяк не потерпілим.

— Ісусе, я не впевнений, що знаю, як…

— Я покажу. Дай мені лише невеличку насінину, і ми зростимо її разом.

Мак почав натягати шкарпетки й черевики.

— Сидіти поруч із тобою тут і тепер приємно. Але коли я згадую своє щоденне життя вдома, то навіть не знаю, чи зможу його зробити таким простим, як ти кажеш. Я загруз у своїх намаганнях усе контролювати, як, до речі, й решта людей. Політика, економіка, соціальні системи, рахунки, сім’я, обов’язки… — усе це так затягує. Навіть не знаю, як це змінити.

— Ніхто про це тебе й не просить, — лагідно зауважив Ісус. – Таке завдання стоїть перед Сарайю, а вона знає, як його виконати, не вдаючись до грубощів і жорстокості. Це процес, а не одноразова дія. Усе, що я хочу від тебе, щоб ти мені хоч трохи довіряв, скільки зможеш, і зростав у любові до людей, які тебе оточують, так само, як це роблю я. Змінювати чи переконувати — не твоя справа. Ти вільний любити їх безумовно.

— Саме цього я хотів би навчитися.

— Навчишся, — підморгнув Ісус.

Він підвівся й потягнувся, Мак зробив те саме.

— Виявляється, мені стільки брехали.

Ісус подивився на нього й прихилив до себе.

— Мені теж, Маку, але я їм просто не вірив.

Наблизившись до берега, вони уповільнили крок. Ісус знову поклав руку Макові на плече, ніжно обернув його до себе так, щоб їхні погляди зустрілися.

— Маку, світова система така, якою вона є. Установи, схеми, ідеології оточують людство усюди, тому уникнути цих марних спроб чогось досягти неможливо. Проте я даю силу перемогти будь-яку з владних систем, в яких ви перебуваєте: релігійну, економічну, політичну чи соціальну. Немає значення, всередині ви чи зовні, ви зростатимете в свободі, вільно пересуваючись між ними. Тільки ми разом, ти і я, зможемо вільно жити всередині цих систем і не залежати від них.

— Але стільки небайдужих мені людей повністю залежать від цих систем! — Макові одразу спали на думку його друзі, церква, що виявили любов до нього та його сім’ї. Він не сумнівався, що вони люблять Ісуса, однак були залучені до релігійної діяльності й сповнені патріотизму.

— Маку, я їх теж люблю. Ти засуджуєш багатьох із них неправомірно. А щодо тих, хто існує всередині систем і залежить від них, то нам слід служити їм, віднаходити спосіб, як вилити на них свою любов. Що скажеш? — запитав Ісус. – Не забудь, що той, хто знає мене, може жити в свободі й любити безумовно.

— Це, мабуть, і означає бути християнином? — запитання прозвучало трохи безглуздо, але Мак намагався підсумувати все сказане.

— Хто казав щось про християн? Я не християнин.

Ця думка вразила Мака своєю несподіваністю, тому він не зміг втриматися від усмішки.

— А й справді!

Вони підійшли до дверей майстерні, коли Ісус знову зупинився.

— Той, хто мене любить, може належати до будь-якої з існуючих систем. Це буддисти, мормони, баптисти, мусульмани, республіканці, демократи, а також ті, хто взагалі не голосує, не слухає недільних проповідей і не працює в релігійній організації. Серед моїх послідовників є убивці і добропорядні люди досить високої думки про себе. Це банкіри й букмекери, американці й іракці, євреї й палестинці. У мене немає бажання робити з них християн, але я хочу бачити, як вони перетворюються на Татових синів і доньок, моїх улюблених братів і сестер.

— Чи означає це, що всі дороги ведуть до тебе? — запитав Мак.

— Не зовсім, — усміхнувся Ісус, взявшись за ручку дверей. — Більшість доріг взагалі нікуди не веде. Це означає, що я готовий вирушити будь-якою дорогою, аби тільки знайти тебе, — він замовк. — Маку, мені потрібно дещо завершити в майстерні. Побачимося пізніше.

— Добре. Що мені робити?

— Що хочеш. Це твій пообідній час.

Ісус поплескав його по плечі й усміхнувся.

— І останнє. Пам’ятаєш, ти дякував мені за можливість бачитися з Міссі? Це, до речі, була Татова ідея, — із цими словами він розвернувся, помахав Макові через плече й увійшов до майстерні.

Мак одразу зрозумів, що йому потрібно робити, і пішов до хижі дізнатися, чи є там Тато.

13. ЗУСТРІЧ СЕРДЕЦЬ

У неправди безліч облич, у правди — лише одне.

Ж. Ж. Руссо

Біля хижі витав запах коржиків, гарячої здоби та ще чогось смачненького. Після обіду, згідно із часовим виміром Сарайю, минула, мабуть, лише година, але Макові здалося, що він не їв цілу вічність. Навіть якби він був сліпий, і тоді легко знайшов би дорогу до кухні. Але коли він увійшов усередину, то розчарувався й здивувався: кімната була порожньою.

— Тут є хто-небудь?

— Я на ґанку, Маку, — крізь відчинене вікно почувся голос Тата. — Візьми щось попити й приходь до мене.

Мак налив собі кави та вийшов на ґанок. Тато із заплющеними очима відпочивала в старому кріслі-гойдалці й насолоджувалася теплим сонячним промінням.

— Що діється? У Бога є час засмагати на сонці? У вас більше немає чим зайнятися?

— Маку, ти навіть не уявляєш, що я зараз роблю.

Напроти стояло ще одне крісло, і, коли Мак у ньому вмостився, вона розплющила одне око. Їх розділяв невеличкий стіл із тацею, повною апетитної випічки з маслом, джемом і желе.

— Чудово пахне! — не втримався Мак.

— Пригощайся. Цей рецепт я запозичила у твоєї прапрапрабабусі. З усякої всячини, — усміхнулася вона.

Мак не знав, що означає «з усякої всячини», але, оскільки це сказав Бог, вирішив не перейматися. Він узяв один коржик і, нічим не намастивши, відкусив шматочок. Коржик був іще теплий, тільки-но з печі, тому просто розтанув у роті.

— Оце коржик! Яка смакота! Дякую!

— Подякуєш своїй прапрапрабабусі, коли з нею побачишся.

— Сподіваюся, — сказав Мак, не припиняючи жувати, — це станеться не дуже скоро.

— А ти хотів би дізнатися, коли саме? — запитала Тато, грайливо підморгнувши, а тоді знову заплющила очі.

Смакуючи наступного коржика, Мак набрався хоробрості висловити найпотаємніше:

— Тату, — покликав він і вперше, назвавши Бога Татом, не зніяковів.

— Так, Маку? — відгукнулася вона, розплющила очі й приязно усміхнулася.

— Я був несправедливим.

— Гм-м-м… Софія, мабуть, достукалася до тебе.

— Це точно. Я й гадки не мав, що мені доведеться бути твоїм суддею. Звучить досить нахабно.

— Егеж, так воно і є, — погодилася Тато.

— Вибач, я просто не знав… — Мак сумно похитав головою.

— Це вже в минулому, нехай там і залишається. Я не хочу, щоб ти про щось шкодував, тільки хочу, щоб ми продовжували зростати